Пам’ятаєш, як колись?
з рубрики / циклу «Мої гуморески»
Припав з ночі морозець до землі щільненько,
Зажуривсь дід на порозі - зима вже близенько.
Холод душу огортає, серце щось щемить,
Баба з хати виглядає, що там дід коптить.
Вийшла сіла на порозі, в очі заглядає,
Дід примружив їх, як лис, до баби моргає.
- Пам’ятаєш, як колись ще лиш залицявся?
Ох були тоді морози я їх не боявся.
Мете снігом, замітає, виє завірюха,
Стара шапка геть не гріє, замерзають вуха.
Прибіжу під твою хату, стукну у віконце,
А ти виглянеш до мене, як весняне сонце.
Вмить забуду про мороз, серце заспіває,
А твій батько вже собаку із двору пускає.
Ох був лютий собацюра, нехай йому трясця,
Раз втечу, а то бувало втекти і не вдасться.
Геть порвав було штани, як іти додому,
Так постукав я в вікно вдовиці Федорі.
А була вона тоді - гарна молодиця,
Пишні груди, гнучкий стан та ще й білолиця.
Обігріла, напоїла, штани полатала,
Аж до самого світанку мене пригортала.
Баба слухала тихенько та на вус мотала,
Куди вперла кочергу гадки і не мала.
Рогачі в кутку стоять, оце так везіння,
Досить того, що дослухала, хватило терпіння.
Як підхопить рогачі та пішла в атаку,
Дід не знає, що робити, тремтить з переляку.
- Чи здуріла, бабо, ти прошу схаменися,
Вже давно пройшли роки, добре роздивися.
Кому треба я, тепер голова вся біла,
Ну, а баба рогачами діда приліпила.
Як підхопить за штани, аж по швах тріщать,
Тільки ґудзики у різні сторони летять.
На печі тепер ти будеш зиму зимувати,
Та обірвані штани сам собі латати.
Забудеш Федору, Гапку і Марину,
А, як не забудеш, то зламаю спину!
