Дід Никіфор

з рубрики / циклу «Зболіле»

На вигоні хата похила.

Моросить дощик, небесна гладь сива,

Осіння, сіра днина.

Вмирає одинока стара людина.

Жилось вкупі, діду Никіфору і бабі Каті,

З дня на день вдвох в колгосні на ферму у хліву.

Давно нема подруги в хаті,

І помирать прийшлся одиноко самому.

Розлучала їх війна,

Не дав Бог діток,

Завжди ділили пополам,

Кусок хліба й заробіток.

І ось лежить він один у ліжку,

Зігнушись під рядном.

В промоклій хаті, як в дощ на обніжку.

Немає сил, все рухнуло верх дном.

Щось не виходить дід Никіфор?

- І дим не валить з димаря...

- Може напала яка хворь?

- Чи вмер? Чи померла?

Вчорашній мешканець землі,

Не просипається, заснув на вік.

В нагородах спить,

На останнє свято, переодівся чоловік.

Виносять з двору, грузовик сигнале шану гу,.. гу,..

Ніхто не плакав.

Кіт витирає лапою сльозу,

Та жалібно завила по господарю собака.

На цвинтарі під кручею калина,

Там яма глибока і широка,

Назавжди потонула в ній домовина,

Як колись лежав він на дні окопа.

Нікому було сказать прости,

Лиш ворон кряче.

Копач землі пригорщ опустив.

Спи свій вік, віджив козаче.

Землею криють, мряка, плачуть хмари,

Ховають ветерана праці і війни.

Вже не турбують його рани.

Забули, як і не жив, і загубилися сліди.

с.Чапаєво, Кегичівського району, Харківської обл.,