Колись свої вірші я прочитаю
І так спокійно й тихо посміхнусь.
Як кожного із них писав згадаю,
І до дружини міцно пригорнусь.
Вона ж мене обійме й поцілує,
Подивлюсь я у її гарні очі.
І щось неначе подих затамує,
Я окрім них, нічого більш не хочу.
А в цей момент відчиняться дверцята,
І до кімнати забіжить малюк,
І з криком радісним він: “Тату, тату!!!”
Мене обійме, а я засміюсь.
Себе таким я вже не пам`ятаю,
Проте я розумію те маля…
Для нього щастям є що обіймаю
Його я міцно, наче немовля.
Сиджу, про все лихе забувши,
А на руках сидить моя дитина,
І підневільно ніжно посміхнувшись,
Дивлюсь я в карі очі мого сина.
І тут моя кохана усміхнеться,
І на обличчі радості багато.
До малюка так сильно пригорнеться
І скаже йому тихо: “Весь у тата”.
І щоб не сталось у житті лихого,
Яка б не трапилася зла провина,
Я знаю точно – не буде такого,
Щоб я покинув їх хоч на хвилину!
