Світ від кінця до краю
перша частинаСкільки себе пам’ятаю, навколо постійно торочать про друге пришестя. Спочатку цей рай мав бути комуністичним, а потім, коли щось у Данському царстві остаточно згнило (чи то в мурах Кремля хтось зіпсувався, чи то в головах), і шлях до золотої ери людства було проголошено хибним. Відтоді про світле майбутнє замовкли і почали голосити про Кінець Світу. Іоанн Богослов, Нострадамус, Ванга, Марія Деві Христос, баби на базарі, Грінпіс, облміненерго – усі в один голос.
Та Кінець Кінців все не йде. А я вам от що скажу – я його бачила. Так, так. Кінець Світу є, я там була, повернулася жива-здорова, але інколи про це шкодую.
А було це так... Йшов той самий 200… рік, один за одним, як доміно, падали найміцніші банки, структуровані деривативи купувати ніхто не хотів, віддаючи перевагу сірникам та солі. Для мене той рік взагалі почався дивно, бо я тринадцятого січня пішла до Голосіївського лісу кататись на санчатах, та, з першого пострілу, влучила в дерево. Тож за апокаліпсисом я спостерігала з загіпсованих позицій скептицизму. Але все йде - все минає, навесні гіпсовий кокон розколовся, і в мене знов з’явилась права нога і бажання закинути ту ногу якнайдалі від цивілізованого світу, що так конвульсивно здригався довкола.
Треба сказати, що народилась та, як то кажуть, загартувалась, я в найкрасивішому місті на землі – у Києві, але сім, ба навіть більше, років мешкаю на берегах зовсім іншої ріки – в Парижі, й саме в Парижі моя розповідь і почнеться.
Отже, одного літнього дня, після роботи, а працюю я якраз на зловісній фінансовій ниві, зустрілися ми з моєю доброю подругою Катериною, так само змореною тяжкою працею у приймах індустрії краси. Ми сиділи на терасі, пили холодне біле вино і мріяли про кращий світ.
Варіантів було багато: Перу, Непал, Кенія, Балі, Австралія, нарешті. Хто і чому назвав Камчатку?
Чи ж мріяли ми, дві дівчинки із пристойних родин, три тижні поспіль, даруйте, пісяти або під кущем, або ж ― зачувши ведмедя ― просто у штани, годувати собою комарів, мокти під безперервним дощем, кривавим потом вмиватися та тягати на собі рюкзаки з тушонкою, та ще й заплатити за це своїми кревними, за які можна, можна... ну, скажімо, на Північний полюс поїхати!?
Що це нам підмішали в тому японському ресторані і звідки були їхня риба?
Життя сповнене містичних загадок...
Отже, Камчатка… Що я про неї знала? Що це повна і абсолютна північ. Кінець географії. Такий собі Парк Юрського періоду десь дуже далеко, на Далекому Сході...
За чотирнадцять днів до початку кінця
Як меткі організатори, ми спершу викупили авіаквитки, щоб спалити всі мости, що могли б ще з’єднувати нас з цивілізацією, а вже потім почали вивчати пропозиції туристичних агенцій.
Сходження на вулкани, перельоти на гелікоптерах, сплавляння на рафтах, гейзери та термальні ванни, рибалка з ведмедями, вихід в Тихий океан... Як втиснути все це у відведені на відпуску три тижні ― незрозуміло.
Щоб якось зрозуміти траєкторію, розшукала в Гугл Меп всі населенні пункти, де ми маємо зупинятись, - при наближенні, вони представляються такими манюсінькими цяточками на величезній білій площині. Так-так, саме туди нам і треба...
В ході активного листування з автохтонними туристичними фірмами з’ясувалося, що здебільшого ці контори абсолютно не здатні на гнучкі підходи. Стандарт такий: є маршрут та усталені дати, а далі вже кому підходить – добре, а не підходить – шукайте де інде. Ну, або якщо вже підганяють розклад під клієнта, то це виходять такі скажені бабки, що в повітрі пахне персональним дефолтом. Отже, зрештою план такий: два перших тижні мандруватимемо в складі групи по більш-менш класичному Камчацькому маршруту, а останній тиждень ― Наличевський заповідник наодинці з персональним гідом.
― «Перепрошуємо, а ми спатимемо із нашим індивідуальним ― три в одному: гідом, й водночас поваром та фахівцем із організації дозвілля ― в одному наметі???»
― «Заспокойтеся, дівчатка, спатимете на нарах!».
Хвилюємося.
За одинадцять днів до
Катька вичитала в Інтернеті, що на Камчатці особливий мікроклімат, й через це усі трави-ягоди досягають там гіпертрофованих розмірів: наприклад, борщівник удвічі вищий за людину нормального зросту, а суниці не пролазять в трилітрову банку.
Із жахом уявляю, які ж там комарі... Мабуть, підлітають втрьох до прибульців та тягнуть до себе в гніздо...
Наше листування набуває шалених обертів та істеричного характеру.
За десять днів до
Закупилися спортивним туристським приладдям під самісіньку зав’язку: штани із спеціального матеріалу з ефектом непроникнення вологи, непродувна куртка, абсорбційні вовняні шкарпетки, всюдихідні черевики на рифленій підошві, майки, що дихають та «не пітніють», рушники з мікрофібри (швидко вбирають воду та ще швидше стають сухісінькими після цього), ліхтарик на лоба, магічний спрей від мошви, легкий та компактний похідний посуд. На жаль, рогачки проти ведмедів в цьому році у продаж не надійшли.
На витрачену суму можна було б спокійнісінько з’їздити на тиждень до Туреччини, в якийсь готель на п’ять зірок з їхнім інвентарем.
У мене п’ятірка з математичної логіки та теорії прийняття рішень, якщо хтось не в курсі.
За сім днів до
Людмила Михайлівна, Катеринина мати, сидячи на валідолі в своїй Москві, методично закидала нас лінками ― інтернетівськими посиланнями із жахливими камчатськими бувальщинами туристів.
Виглядає так, що ведмеді без намордника там під кожним кущем - а кущі там скрізь - на сплавах бігають за рафтами, аби конфіскувати рибу; заходять до табору, щоб набрати собі тушонки; викрадають рюкзаки та ласують згущеним молоком; ну або так, чисто посміятися, виходять – „Бу! Прєвєд!”
А ще там повним-повнісінько мошви ― у повітрі, і в їжі, та в чаї, а звідти ― і в носі, і у роті. Треба сприймати це як належне та не звертати на неї жодної уваги. Подумаєш, п’єш свій чай, а чаю, власне кажучи, зовсім не видно, все гнусом вкрите, а ти ― раз, здув його неначе пінку та швиденько сьорбаєш.
Ось та-а-а-ак...
Моя ж мама просто спитала: «Аня, це твоя відпустка?»
Класно все ж таки, що ми їдемо на Камчатку.
За п’ять днів до
З туристичної агенції надіслали для ознайомлення дуже важливий документ: пам’ятка туристу ″. Якщо стисло: пересуватися виключно в складі групи, в туалет без дозволу не ходити, йти слід в слід за гідом, щоб нікуди не провалитися, і, головне, не боятися.
Пункт 3: як поводити себе при зустрічі з ведмедем
― головне, не панікувати. Не галасувати, не повертатися до нього спиною та не бігти навтьоки (тобто не робити нічого з того, що ти інстинктивно робитимеш, несподівано зустрівши впритул вдягнену у вовну тушу вагою близько трьохсот кілограмів.) Стояти та посміхатися, в очі не дивитися, намагатися виглядати вищим... ага ... кращим та міцнішим духом, де там мій „шварц”? ― за законами жанру ведмідь мусить злякатися та втекти першим;
― у разі, якщо все ж таки трапилося так, що ведмідь зацікавився вами та рушив у ваш бік, то треба негайно лягти на землю долілиць та прикинутися небіжчиком... так мабуть довго прикидатись не доведеться;
― якщо ведмідь наполегливо намагається перегорнути вас лапою, дуже важливо після цього повернутися до вихідної позиції: долілиць, (нам потім пояснили, що у риби ведмідь тільки голову їсть, ― ось такі цікаві тваринки!) та знову ж таки прикидатися небіжчиком (не рухатися, не кричати, не боротися, не всратися);
― якщо ж через якісь незбагнені обставини ведмідь не бажає дати вам спокій та продовжує вас надкусювати (мабуть, турист ― смачний, поживний чи пахне малиною, іншої причини я не можу уявити), то опирайтеся з усіх сил (момент настав!), боріться за своє життя.
Переглянула обидві серії "Кінг-Конга", щоби краще зрозуміти психологію великого звіра.
За три дні до
Власне кажучи, на Камчатку було варто поїхати хоча б лише заради того вибухового ефекту, що спричинює твоя коротенька фраза: "А я у відпуску їду на Камчатку". Французам, здебільшого, треба пояснити, де це – по карті вгору та вліво, до забору – а потім ще додати, що це як Нова Зеландія, але крутіше. Ну, а більш підкований співбесідник обов’язково перепитує, потім німіє, дивлячись на тебе так виразно, що відразу ж стає зрозуміло, що найгірші його підозри щодо тебе підтвердилися, ну, а далі ― стандартно:
― «Це ― дуже кру-у-уто, я теж хочу, завжди хотів та тільки про це й мріяв, проте ― ні, красно дякую, не поїду, у мене робота, сім’я, золота рибка, крижі щовесни болять, шлунок турбує, й до того ж кабачки на дачі поливати нема кому і тещу треба відвезти до перукаря».
Залишилися лише вихідні
Петропавловськ-Камчатський ми відкладали як могли. Остання зупинка на перепутті - Москва Кабацька. Не була я в столиці своєї колишньої Батьківщини щонайменше років із десять. Чи то потвора фінансової кризи в Росії шкіриться якось агресивніше, чи то квартирне питання москвичів доконало, достеменно не знаю, але відчуття приближення останнього часу Помпеїв в мене загострилося, але постійно з’являлися якісь нові люди, й треба було їхати до наступного клуба чи ресторана, й ставало якось легше.
І ось ― після багатократних пакувань, розпакувань та перепакувань ― нами укладено по два рюкзаки на рило. Кожен сам по собі важить набагато більше, аніж мені хотілося б тягти на своєму горбі.
Та відступати вже немає куди, навіть Москва вже позаду: ― з натугою посміхаємося, підбадьорюючи Катеринину мамусю та потайки ― себе.
І ось він, початок
Летіти до Петропавловська-Камчатського ― понад дев’ять годин, та й різниця у часі ― також дев’ять годин в плюс, так що прилетіли ми туди вдень, сонні та виснажені. На місці з’ясувалося, що ані я, ані Висо (історична довідка: Висо[тіна], вона ж Катя-Катька-Катерина, вона ж Ковбасо – мій невтомний та вічно безжурний супутник) не пам’ятаємо, з якою, власне кажучи, фірмою ми, врешті-решт домовились. В аеропорту, посеред натовпу нудилося кілька активістів із табличками. На наше простеньке запитання:
―"Добридень, ви оце, часом, не нас зустрічаєте? Бо ми забули, з ким ми тут мали б бути", ― всі нестримно реготали. Почали нас один одному передавати, та ніде, в жодних списках, наших імен не було. Нарешті, згадали про якогось Абрамича, який весь цей час благополучно куняв у затінку. Він якраз і був нашим гідом - довгий, хирлявий, не знати чи ще живий, чи вже муміфікований... Катька відразу ж знервовано засмикала мене за рукава:
― "Сподіваюсь, що це не він піде з нами гідом на останній тиждень? Інакше нам доведеться його тягти накинутим на рюкзак, наче плащик".
Потім з’ясувалося, що якщо поздувати пилюку та відшкребти моховиння, то дідуган ― ще нівроку спортсмен, ба навіть богатир, міцний до холери. Чемпіон Росії з туризму, один з небагатьох гідів міжнародного класу, молода дружина і все таке інше. Камуфляж, одним словом.
Камчатка не любить дешевих понтів.
Абрамич повіз нас в Паратунку ― це така собі туземна Пуща-Водиця. В сорока хвилинах від Петропавловська-Камчатського ― ціла купа баз відпочинку, побудованих на натуральних термальних джерелах.
Перший наш готельчик ― класичний варіант back to USSR, та ми заплющили очі, занурилися в басейн із теплою та надзвичайно корисною водою та забули про все на світі. Потім , щоб відразу переключитися на місцевий час та підготуватись до неминучого, перезнайомилися з вже бувалими туристами, наслухалися свіженьких байок, проте впевненішими у собі від того не стали.
Мимохіть стали свідками сцени залицянь: один дядько з гидкими благенькими вусиками купив пивка двом школяркам-камчадалкам (чистісінька правда, що жителів Камчатки звуть саме так: камчадали), котрі вдячно цвірінькали біля нього своїми підведеними яскравою червоною помадою ротиками та кліпали нафарбованими паленою тушшю віями, в той час як він намагався непомітно пестити їх кругленькі колінця грубою рукою із землею попід нігтями. Щебетання було приблизно такого змісту:
―"А у нас ось нещодавно стався такий випадок: дівчинка повісилася. Від нещасливого кохання. Він, козел, її покинув, от вона й полізла у зашморг. Дурепа! А їй же було всього п’ятнадцять років. Адже у неї все життя попереду! Не розумію, як так можна, через якогось йолопа... Та й друг мій теж повісився нещодавно. Мода просто якась"…
Спала я кепсько.
День перший
Ми, звичайно, вирішили відразу розпочати нове, краще життя, отак з ранку. І от, як тільки ми, збадьорені зарядкою (авжеж, саме так) та відвіданням мінеральних джерел, замовили собі камчатський сніданок: ― млинці з червоною ікрою та чай із лимоном, як по нас приїхала машина. Між іншим, на годину раніше. А ми ― не жрамши та в самісіньких трусах. Довелося оперативно мобілізовуватися: руки ― в ноги, ікру ― просто собі у стравохід, штани ― куди прийдеться... Зуби чистили, вже сидячи в автівці, присоромлено всміхаючись своїм «одногрупникам», які тиснули нас з обох боків.
Їздили ми на Вілючинський водоспад, який цікавий тим, що утворився в результаті танення льодовика, й вода спадає з шістдесятиметрової висоти просто у льодовик. Тобто до водоспаду ти простуєш руслом лавини, що зійшла та вже розтанула біля основи, де проступає лава - на місяці я ще не була, але думаю, десь так та поверхня виглядає. Виглядає, звісно, незабутньо: поєднання снігу, криги та води.
Як для проби пера вилазка ― те, що треба. Після двох годин приємної прогулянки, ми, горді підкорювачі вершин, піднялися нагору та зустріли там групу петропавловських школярів у в’єтнамках та шортах (на нас з Ковбасо, певна річ, весь перелік спортивних гаджетів, окрім миски та рушника).
Поки ми там дерлися вгору, наш повар зготував сюрреалістичний похідний обід - овочевий салат та омлет з кабачками. Тобто сиджу я просто біля підніжжя Вілючинського водоспаду, погода ― казка, сонце ― цяця, небо ― блакитне, споглядаю на величний вулкан з льодовиками та наминаю печиво із згущеним молоком, сьорбаючи при цьому чай... Ну, скажімо, я уявляла раніше, що все буде більш екстремально...
Потім, для того, щоб якнайкраще засвоїти та перетравити все, що побачили та проковтнули, нас відвезли до Верхніх Паратунських джерел, розташованих на схилі сопки Гарячої ― сидиш собі в горах в імпровізованих природних кам’яних ваннах та насолоджуєшся гарячою водою, що б’є прямісінько із скелястих тріщин. Кажуть, що ці джерела, корисні такі, що страшне. Якщо хтось не мав щастя бачити мене відтоді, то можете повірити, що неначе Венера в момент виходу із піни морської!
День другий
Від самісінького ранку йшов дощ: дрібний такий, холодний, затяжний та нудний. Для нас це означало, що Долина Гейзерів накрилася не лише сельовими потоками, як це сталося кілька років тому, але й мідним тазом, до повного розвиднення.
Добре, дощ так дощ, ми якраз на щось таке подібне розраховували. Камчатка ж. От якби тільки не роз’ятрювали душу розповіді про те, що цього року тут все літо стоїть неймовірно чудова для погода: за два місяці жодної ― жодної (!) ― краплі з неба не випало! І тут ми. Опа!
Ми з Катькою, напевно, будемо назавжди зараховані до списку небажаних клієнтів через те, що як тільки в повітрі з’явився запах озону, відразу почали вимагати запустити для нас запасний варіант програми та відмовилися сидіти в готельному басейні, мішаючи сльози дощем, так що нас заслали на екскурсію до самого Тихого океану.
Катер виходить із Пітера (саме так камчадали ласкаво та скорочено кличуть Петропавловськ-Камчатський), перетинає Авачинську бухту та виходить в океан. Бухта ця вважається однією з найзручніших та найбільших у світі й виглядає як гігантська чаша, дехто навіть стверджує, що в бухті можуть розміститися всі кораблі світу. Вона вся оточена величними скелями, що поросли ріденькою рослинністю, деінде з-під води стирчать поодинокі здоровенні камені-стовпи. Додайте до цього неймовірну кількість різноманітних птахів, які кубляться в скелях та кружляють понад катером; рибу, що вистрибує з води; препаскудний дрібненький дощик, що заливає тебе з головою, ― й ви матимете повну уяву про нашу водну мандрівку. Ну, тобто, це я так собі все уявляю, бо періщило суцільною стіною.
Коли ми змокли остаточно, аж шкіра на всіх пальцях стала якоюсь плюсклою, немовби я перемила у холодній воді весь посуд з Вілларіби та Віллабаджі, нас покликали до каюти: ― відігріватися та їсти юшку. Тут треба сказати, що поки всі екскурсанти клацали дзьобами та намагалися сфотографувати тутешніх птахів на їх місцях гніздування, ми із Висо вже встигли затоваришувати з коком та, як результат, наші миски з наваристим рибним бульйоном з лососем, картопелькою, лавровим листиком були найглибшими, а порції ― подвійними та ще і з добавкою.
Після перекусу всі зібралися на палубі дивитись як одного з членів екіпажа вбирали у водолазний костюм. Ото доля у людини: потрапив до Пітера ― не того, що вважається в Росії культурною столицею ― з Хабаровська, його контора офіційно відрядила проектувати якісь шляхи. Не встиг приїхати, як ― все, повний гаплик, криза, шляхи-дороги нікому на фіг не потрібні, а та, домашня організація теж геть збанкрутіла, настільки, що навіть не в змозі придбати для нього зворотного квитка на літак, ось він тепер і заробляє на катері, за вилов.
Водолазний костюм був помітно позначений буремними подіями ще минулого століття: судячи з усього він експлуатувався як мінімум у другій світовій війні, ― настільки він був зношеним та трухлявим.
Так ось, вбирається матрос в цей трофейний водолазний костюм та спускається на самісіньке дно океану, щоби зібрати вилов: знаменитих камчатських крабів, їжаків та, па-ба-ба-бам (!), ― морських огірків. Крабів було аж на цілісінький ящик, здоровенні такі краби із величезними щупальцями! Вони бувають вагою до семи кілограмів та розмахом ніг до півтора кілограмів. Червоні, апетитні. До речі, камчатських крабів виділено в окремий вид, бо вони зовні нагадують крабів ― звідси й назва, але більш споріднені з раками-самітниками. Пригощали сушами з камбали в соєвому соусі, вареними крабами (от цікаво, а що ж саме кладуть в консерви, які ми купуємо, й кому це спало на думку називати крабові палички крабовими та, головне, куди зникає оця божественна м’якоть?) та їжаковою ікрою (морських їжаків розтинають, а усередині їжачки заповнені такою масою, за консистенцією дуже подібною до найдрібнішої ікри, а за смаком ― йод йодом). Місцеві кажуть, що це надзвичайно корисно та якщо щодня з’їдати морського їжачка, то проживеш до ста років (тепер навіть не знаю, чи можна при такій дієті, запивати їжачка пляшкою білого вина та доповнювати трапезу качиною грудкою з медовим соусом та шоколадним тістечком ― на десерт). Морські огірки - великі слизькі та бридкі ― виглядають як товсті перестиглі огірки, і якщо на них натиснути пальцем, то вони починають плюватися дрібним насінням. Якраз тельбухи з цих огірків потрібно смажити на пательні з картопелькою; до речі, картопля ― єдиний овоч, який вирощується на Камчатці.
Надвечір нас відвезли до найкрутішого готелю у Паратунці - п’ять зірок, причому чотири з них домалював директор готелю темної ночі при сяйві Полярної зірки. Тобто готельчик як готельчик, навіть досить пристойний, та оскільки мене з Висо понад усе цікавить, де та чого би попоїсти, а там ― чай аж за п’ять євро, та на сніданок варене яйце із застиглою манною кашею, то ми лишились невдоволені.
Врятував готель настінний годинник у нашому номері, його було зроблено у формі Камчатки, та зламано, через що він постійно показував... абсолютно вірно, північ!
День третій
Сьогодні за програмою виїзд на три дні на вулкани Мутновський та Горілий. Прокидаємося, а надворі ― звісно ж, дощ. Приречено спаковуємо наші рюкзаки, уявляючи собі променад під дощем, налаштування табору під дощем, процес харчування під дощем та, нарешті, спання в мокрому наскрізь наметі… Та що тут вдієш, ― Абрамич, щоби нам було зрозуміло, сказав: "А ля гєр ком а ля гєр". За що боролися, так би мовити...
Отут ми нарешті познайомилися із нашими супутниками на подальші два тижні. Всі ― звідусюди та всі приїхали поодинці, а для декого маршрут за цією програмою ― просто робота.
― Валера, наш гід-провідник. Кремезний, самі м’язи, засмаглий і ставний чоловік, незважаючи на свої "всі шістдесят". Працює десь на заводі, а у відпуску (до речі, камчадалам належить чи не шістдесят днів відпуски на рік ― тепер мені теж є чого прагнути ― з усіма північними коефіцієнтами та іншими пільгами, котрі поки що ніхто не скасовував) підробляє гідом. Скупий на слова, та чіткий в діях. Заволодів нашими серцями моментально та безповоротно тим, що завжди тримає при собі велику пластикову пляшку з домашнім вином ― запаморочливий духмяний букет суниці, чорниці, голубики, малини, й цим багато разів повертав нас до життя, піднімаючи тонус, протягом мандрівки.
― Юлька, куховарка: мініатюрна двадцятидвохрічна білявка, здатна тягати рюкзаки в половину своєї ваги. Готує дуже смачно (забігаючи наперед: місце вже зайняте) та розмовляє із швидкістю приблизно триста слів на хвилину, причому без зупинки. Щоправда, як у тієї секретарки: ″Іноді та-а-ака фігня виходить″. Спочатку ми думали, що їй років шістнадцять, та якраз не вгадали: Юля ― студентка четвертого курсу.
― Гена, сорокап’ятирічний військовий лікар. Він ― невиїзний, а при цьому в нього відпустка приблизно як в Валери, тільки в Воронежі, а не на Камчатці. Манерами та розмовами дуже нагадував гібрид Лівсі із Ватсоном, й тому ми його відразу ж охрестили просто Доктором (пізніше ми познайомились і з його Джекілівською сутністю). Завжди тримав при собі гематоген (який після багатогодинних підйомів цінувався не менше, аніж саморобне вино), аскорбінову кислоту та відеокамеру. Весь час тримався за серце, перевіряв пульс, періодично "помирав" та цинічно-весело коментував все, що відбувалося довкола нього. Після першого ж сходження полонив мене із Катькою змовницьким:
― "Француженки, у вас прокладки чи тампона немає?"
― ″І звідкіля він, сволота, дізнався, що у мене передменструальний синдром?!″, ― я, щоправда, тільки подумала, вголос не вимовляла.
А він:
― "Та я просто собі дупу намуляв всередині, хотів сідниці м’якеньким перекласти".
― Сева: парубійко двадцяти п’яти років, спортивний, витривалий, лисий, постійно упрілий та неймовірно нудний. Сибірський юрист із московською реєстрацією. На довершення, до того ж, йому легко вдалося ― згодом ― заразити Висо жахливим кон’юнктивітом, яким страхав нас увесь перший тиждень, та забаламутити із нашою швидкою на язик Юлькою.
― Іра ― дуже компанійська дівчина тридцяти років, працює в Омську лікарем-неонатологом. В нашій групі саме вона була найбільшим соньком, її з намету чи не за ноги доводилося витягати. Справжня російська красуня та душа-дівиця.
― Ольга ― то взагалі дивовижна тітка. Їй, мабуть, уже під п’ятдесят (виглядає, звісно ж, років на десять молодше). Вона ― фінансовий директор в якійсь великій макаронній компанії в Єкатеринбурзі. Приїхала на Камчатку екіпірованою на всі випадки життя: від гамашів до палок для ходіння, крокувала завжди попереду, немов той Гайдар, нога в ногу з провідником. Все їй було в кайф та залюбки, ані на що не скаржилася, навпаки, наполягала, щоб ще двійко-трійко кілометрів намотали на додачу. І це при тому, що раніше ніколи в походи не ходила, а все більше до Індонезії їздила.
― Марина, дівчинка із аніме – худа, напівпрозора і така вередлива, що треба ще пошукати. Взагалі незрозуміло, як так могло статися, що вона опинилася на Камчатці сама-самісінька (я припускаю, що просто ніхто не зголосився з нею нікуди їхати). Їй постійно все було не так та не сяк: спати ― незручно, підйом ― важкий, їжа ― жирна, човен ― затісний, з погодою не поталанило, намет ― протікає, рюкзак ― незручний, гід ― мужва, вулкани ― зависокі та туман ― занадто густий. При цьому, оладки зі згущеним молоком на сніданок біля підніжжя вулкана сприймає як належне (а це ― диво, а не належне), тобто їсть, але без задоволення, не змінюючи страдницького виразу обличчя. Ясна річ, що її всі сильно не злюбили з першого ж погляду, й вона повністю виправдала справлене враження.
― Ну, і ми: Катя і я.
У Каті відбувся апгрейд від Ковбасо до Сарделі. Сталося це таким чином: в готельчику ми вже були готові спускатися до сніданку та намагалися вгадати, що даватимуть. Поки Висо длубалася, я встигла вже відвідати мінеральну ванну, повертаюсь до номеру та кажу: ― "Сардель".
Катя, повільно так, не поспішаючи, озивається: ― "Що?"
― "Та не ти. На сніданок ― сардель".
Та все одно вже так і повелося.
Та я, котру перехрестили у Диню (бо скільки я москалям не пояснювала, що Порядинська ― це від слова „порядок”, – не вірять).
Отакий сформувався комічний дует: хамон з мелоном. Повний оксюморон.
Коротше кажучи, ось із такою чудовою компанією ми влізли до брязкітливого вазіка та поїхали вибоїстими камчатськими шляхами до підніжжя Мутновського вулкана. Коли ми нарешті дісталися туди, погода зіпсувалася остаточно - до біса холодно та ще й туман розквасився. Нас висадили з усім скарбом неподалік від якогось льодовика та звеліли встановлювати намети, щоб облаштуватися на ночівлю. Всі розташувалися поруч із великим кухонним наметом. А я знайшла невеличку пласку місцинку на відшибі, бо що ж це за такий кочовий урбанізм, не за тим ми сюди їхали. А от як саме ми встановлювали свій намет, не розповідатиму. Просто ще раз подумки подякую Севі.
Влаштувавши для нас так званий перекус нашвидкуруч, Валера повів групу до місцевих джерел. На цей час туман став настільки густим, що йшли ми навпомацки. Відчуття, звісно ж, нереальні: йдеш в нікуди, та раптово перед тобою виростають обриси різноманітних предметів чи людей. З’ясувалося, що табір ми поставили всього у двох кроках від Камчатської геотермальної електростанції, яка постачає енергію в міста та селища Камчатки ― просто пікнік на узбіччі: довкола занедбані та покинуті будинки, напівзруйновані бараки, трухлявий "Запорожець", повсякчас деінде з землі вихоплюються стовпи пари, а барви довкола геть усі ядучі: яскраво-зелені, небесно-блакитні, біло-сині. Практично навмання ми дісталися "міні-долини Гейзерів": голі коричневі кам’янисті скелі, а все навкруги шипить, булькає, клекоче, шкварчить, вирує… Пара, вода, сірководневі калюжі. Там дуже висока температура землі, й тому ходити треба з максимальною акуратністю, щоб нікуди не провалитися, бо, звісно ж, бували такі випадки із туристами: почимчикують, куди не можна, а потім ― чвирк, і не встигнеш у носі доколупати, як половина ноги вже зварилася.
Пейзаж, що й казати, космічний. Це ми вже потім зрозуміли, що це все так собі, квіточки, а тоді ― хвилюємося, по оманливій гарячій глині ходимо (не забувати про обвареного студента Павлова!), сірководнем дихаємо, а пікселів витратили, пікселів!
Потім ми відмокали в натуральних ваннах просто біля підніжжя вулкана (цього разу вода була чомусь брудного сірого кольору, ми навіть замастилися після такого купання).
м. Київ, 17 січня 2013 року
