віршування з настрою.
з рубрики / циклу «віршування з настрою»
1.
зовсім забули,
що люди ми серед людей.
метушня
наші дні
у сміття перетворює
і замулює час
повсякденно
сірістю побуту,
у якому життя
перекручується
і гудить
наче дзига роскручена.
2.
"прагматизм,
сарказм та іронія -
над усе!" -
стверджують діти.
- ...знову те саме... -
сміється тихенько
старість у закутку
й згадує давності...
3.
чорнобривців наріжу букетик,
поставлю на стіл їх,
підсвічника два з мармурової крихти
зверху каміна пристрою,
запалю в них свічки,
постелю на долівці біля вогню
і порину думками у спогади
під сполохи і тріскіт
камінного полум`я.
4.
вітру шум,
листяне шарудіння...
у парку сиджу,
милуюся паданням
жовклого листя -
як воно по доріжці
котилося вітром
перехожим під ноги,
під лави та у траву... -
чи від того мені споглядання
так світло і легко
і сумно так на душі?..
5.
пом`ятаєш?.. -
дебрі, черешні,
пугкії хмаринки у небі
і ми - ти і я - зривали
і їли ягоди дикі,
гіркі, черешневі.
ягідними ж кісточками
жбурлялись, сміялись -
веселі, щасливі були...
я забув тебе всю,
навіть сміх твій забув,
а червоні черешні,
їхня гіркОта
на серці зосталась.
6.
крізь скупчення зір
у туманності мрій і кохання
ти йшла назустріч мені...
мерзлякувато кутаючись у пальті,
я протягнув тобі квіти від осені.
7.
у відчинені двері
ти тоді завітала до мене.
чулася пісня кохання
в поривах осіннього вітру
і ронилися, падали квіти,
огорнуті в шелест дощу,
на поріг...
вітерець через відстань
звів наші погляди -
твій, у якому сум і спокій,
і мій, у якому розгубленість
і запитання... - назАвжди?..
8.
занедужав,
болить голова,
кашляю, шморгаю носом.
в`яле тіло своє
ледь дотяг до постелі -
кажуть, то грип.
ні,
то захворіло нове століття,
яке почало уже відлік минулому.
9.
що не кажи -
земля підневольна
і її обробляє воля людська -
а як воля та квола,
то й квола земля.
10.
а на дворі сніги,
що не виглянеш і за ворота.
сонце у синьому небі,
від білого сліпнуть аж очі.
повітря морозне,
прозоре,
таке, що голоса чути
ген-ген аж за обрій луною...
чищу доріжку від ганку
і слухаю хрускіт снігів.
11.
на балконі усілися два голуби -
чорний та білий.
що білий - сів справа,
а чорний - сів зліва.
як янголи два:
зліва чорний - то злий,
справа білий - то добрий.
як сполохати чорного
полетить за ним білий...
хай вже буде як є,
ця несумісність сумісності
(чи навпаки?).
12.
море узимку - свинцеве,
у ньому таїться тоді
жахливої сили вага,
хвилі високі,
незграбні,
блискучі і сірі,
з хвилястим живим візерунком на спинах -
хвилями дихає море потужне,
вдихаючи небо і землю.
13.
розцвірінькався щось
горобець-стрибунець -
чути там,
чути тут
і не видко його самого.
та чи правда весна,
та чи правда тепло
так збентежили птаха?..
та ні!
то зайняв він шпаківню -
з тогО і кричить
і цвірінька на розі вітрів
на шпака.
14.
прокинулась рано земля
і птахи прилетіли зарано.
у природі розлите чекання
й тривога...ах! весно,
ти така не постійна
у своєму коханні.
15.
твій сум - мов цвітіння акацій,
мов хмарка у небі -
швидко зійдЕ
геть від очей твоїх синіх.
капелюха зніму у вітанні,
світлому погляду неба весни
і усміху сонця радіючи... -
ти сьогодні дуже красива!
не віриш?.. у мене спитай.
16.
стільки зірок!
ба, великі такі!
наче поруч, отут, коло мене,
який на Айпетрі розлігся в спочинку.
тягнуся до них
тонкими довгими пальцями,
нанизую перстні галактик
і слухаю дихання Всесвіта.
поміж пальців летить, пролітає
безліч космічних уламків
колись може й дивних,
величних, могутніх світів...
засинаю замріяний.
17.
соловейко співає сонати,
освідчується у коханні до зір
у садку за селом,
яке солодко спить
у цю місячну ніч.
раптом стих соловей
і, сполоханий подувом вітру у листі,
злетів,
крильми - шурх! -
лиш прозорая тінь
промайнула над садом.
місяць одмітив цілунком
сполохану пісню земного кохання.
18.
в колодязне небо дивлюсь, заглядаю
і побачив себе відзеркаленим у глибині.
ніяково мені стало від тОго,
що я такий мізер... - що таке я
і велична оця крижана чистота,
що в глибинах земних затаїлась?..
від кого?.. - здогадуюсь,
але мовчу, зачарований космосом вод.
19.
зі скрипом накручую я ланцюга,
підіймаю, тягну, наближаю до себе
коновку із небом мовчання.
пророче, небесне, святе
відгукнулося зойком в душі моїй раптом
мовчання крихке -
я порушив беззахисність вічного.
20.
веселковий дощ
і небо не більше мого капелюха.
розкрив парасолю -
хай краплі стрибають по ній.
і небо мале,
капелюх не такий вже й великий,
а вони -
он, як діти
вертляві та дзвінкоголосі -
бо весело їм
зістрибувати з парасолі
в бурхливий вирій життя.
21.
вікИ стали віками,
вії - відкладені дні,
перелічити кОтрі потрібно -
а ліньки!
на потім все відкладаю.
стеля скрутилася кішкою
в зорях у Всесвіті... - спить.
22.
он там... - біля річки,
під тінню верби,
у воді що полоще
гілля тонковигнуте свОє
і ніжні,
люб`язні розмови веде із вітрами... -
я спочину з утоми.
1994-95рр., 2013р.