Невже марно Україні волі ми бажали
з рубрики / циклу «Патріотичні»
Білим цвітом терен забуяв в долині,
Дуже тяжко жити моїй Україні,
Рідна моя, ненько, чому ти убога,
Чому колючим терном встелена дорога.
Ти ідеш ступаєш по крутій дорозі,
А в бідного люду серце у тривозі,
Серце у тривозі, а душа ридає,
Що там у майбутньому на людей чекає.
Колись бідували з голоду вмирали,
Але з кожним часом кращого чекали,
Дружно веселились, свята святкували,
Пісні дружні і завзяті по селах лунали.
Свою землю рідну люди оберігали,
З всією любов`ю її доглядали,
Садки плодоносили рясними плодами,
І земля родила багатими хлібами.
Чиясь рука клята садки порубала,
Від того знущання земля застогнала,
Чому хліба в полі люди не зібрали?
Вони ж землю рідну завжди обробляли.
Трактори на зиму поля не зорали,
Тому що пального в колгоспах не мали,
Немає пального буряки зібрати,
Як же тій худобі зиму зимувати?
Діди свою землю потом поливали,
При лихій годині життя віддавали,
Де поділася повага, любов до землі,
Ми твої всі земле діти, навіки твої.
Схаменіться люди добрі, де розум ваш дівся?
Що за новий українець у нас появився,
Вони будуть нашу землю грабувати і ганьбити,
Та не зможуть вони щиро її полюбити.
Їм би грошима кишені тісніше набити,
Тоді місце проживання можна і змінити,
Обікрали народ бідний, убогим поробили,
Українські серця щирі навіки зганьбили.
А тепер пенсіонери голову ламають,
Чому їх на кожнім кроці власті обкрадають,
Не доведи, Боже, тяжко захворіти,
Де ті гроші людям взяти, щоб ліки купити.
Заощадження збирали у поті трудились,
Десь ті гроші в клятих банках в землю провалились,
За що старість так зганьбили, за що обікрали,
Невже марно Україні волі ми бажали.
м. Славута,
