Ізольда - Трістан - Ізольда

Весняне сонце кликало мене надвір. Набирала обертів літня спека, яку досить часто (це типово для тутешньої місцини) прибивала до землі раптова шумлива злива.

Я вже міг рухатися без сторонньої допомоги і навіть потай виймав із піхов свого меча, перекладаючи його з правої (її ще й досі тягла майже загоєна рана) до лівої руки, вбирав у себе холод його гартованого заліза, замахувався на невидимого ворога, аби знову відчути пружність свого тіла до найменшого його м’язу.

Берег моря вабив мене, як ніколи, бо тут… тут найчастіше можна було стріти Ізольду, коли вона розшукувала щось цінне, тільки їй знане серед пістрявого зілля між валунами. Її постать, напівобернута до мене (я покликав її – вона обернулася), уся ніби у лискучо-золотистих променях назавжди закарбувалася у моїй пам’яті (забігаючи наперед, скажу, що пізніше, щоб я не робив – долав велетів і драконів, уславлював своє ім’я і свого короля, чиїм вірним васалом я продовжував бути, численними перемогами, знайшов прекрасну дівчину, теж Ізольду і теж королівського роду і одружився із нею – я так і не зміг забути Ізольду Золотокосу, я не зміг подолати своє кохання до неї). Її типово кельтське обличчя із високими вилицями, таке ніжне й юне, позолочене ледь помітним ластовинням, сяяло до мене усмішкою. Я наближався, і ми разом збирали трави, розмовляючи ні про що і про все на світі.

Коли її не було поряд, я просто лягав у тепле гніздовище  із сухої трави й піску, не знати ким і для чого влаштоване на високому березі край моря, і як бездомний пес вигрівав своє тіло під пекучими променями ласкавого сонечка. Як мені це набридало - сідав і дивися на свою тінь, на її химерно видовжений силует на піску. Я думав про Ізольду, про її золотаво-руді коси, про ямочки на її щічках. Згадував її доторки, коли вона міняла мені пов’язку, усією своєю пам’яттю, усіма фізичними чуттями своїх шкіри і м’язів.

Не знаю, коли вперше виникло це млосне й невідворотне передчуття того – що – нам – не – судилося – бути – разом, не зважаючи на наше кохання, на її знання, на міць і вправність моїх рук? Відчуття рокованості чи фатальної приреченості на – не – життя – разом…

Мабуть, це сталося тоді, коли на легкому, як димка першого осіннього туману, обрії заббованіла чорна цятка маленького, не військового, швидше торгівельного корабля. Цей корабель мій дядько – король Марк – прислав за мною. І цей корабель мій дядько – король Марк – прислав за нею, Ізольдою, його нареченою за правом вибору й домовленості з її батьком.

Збори були довгими, проводи щемливими – її матір і дві менші її сестрички припадали до неї, ніби проводжали Ізольду не у землі сусіднього королівства, а за край світу, де гігантські черепахи своїми міцними панцирами підтримували земну твердь… Я був готовий, бо мені нічого було збирати крім малесенької шовкової хусточки, що її Ізольда якось забула у мене, а я підібрав і заховав. Цей незнаний мені раніше фетишизм перетворив для мене, вже уславленого воїна, цю манюсіньку хустинку на найдорожчу реліквію – якби хтось випадково чи з умислом спробував відняти її, мені здається, що такого сміливця чи нахабу я вбив би на місці без жодного вагання.

Ізольда не плакала і в ніякий інший спосіб не виявляла незгоди із батьковим рішенням, хоч їй і відомо було, що король Марк, мій дядько, вже підстаркуватий парубок, охочий до полювання й гульок (він би ніколи не одружився і визнав би мене своїм спадкоємцем, якби не наша корнуельська шляхта, що маючи власні плани на престол, стала ремствувати). Але вона почала уникати мене, ясна річ, ввічливо посилаючись на різні невідкладні дурниці, настійливо потребуючі владнання перед виїздом.

Перший раз мені знову вдалося поговорити із нею лише на кораблі, коли суходіл, де залишилися її батько й матір, де у повітрі ще висіли наші щасливі дні, неясною смугою ледь майорів на обрії. Команда, зайнята хто чим, не звертала на нас жодної уваги. Плисти нам було недовго – три-чотири дні, залежно від погоди, яка, мов на гріх, була гарною: притінена кучерявими баранчиками хмаринок спека і легкий вітерець, що безперестанку напинав сіро-біле вітрило.

-         Знаєш, мені й досі дивно, що саме я став твоїм весільним послом і везу тебе до нареченого…

Насправді, я хотів сказати їй (та не смів), що хочу впасти тут, на палубі, до її ніг і завертітися божевільною дзиґою, завивати від болю й вогню, що вже який день підряд палив мої нутрощі, закричати від однієї лише думки про те, що – вона – ніколи – не – буде – моєю! Вона ніколи не буде моєю! А дістанеться цьому старому проклятому Марку! (Моя пам`ять стерла тоді усі спогади про його батьківську турботу, коли я – трирічний сирота – прибув до його двору, відкинула узи нашого роду, анулювала увесь той простір мого колишнього світу).

Мені здається, що у ту мить, подивившись на мене, зазирнувши в мої очі, вона прочитала й відчула увесь сенс цього – мого – несказаного, а її відповідь піднесла мене із всепожираючого пекла:

-         Не зараз… Чекай півночі… Коли зійде місяць…

І я чекав… Майже не сходячи з місця – ні їсти, ні піти, ні думати про щось і про когось, крім неї, не було ні фізичної можливості, ані жодного бажання.

Я чекав, а вона прийшла раптово. Виринула з ночі, як фантом. Її довге незібране волосся світилося у темряві містичним сяйвом, ніби, справді, із щирого золота. Золотокоса…

-         Золотокоса!

Як тоді, коли отрута Морхульта просочилося із кров’ю у моє єство, я відчув, що палаю, і мій розум, моє тіло більше не підвладні мені… Солодкий шепіт. Її руки на моїх раменах. Я закриваю очі, засліплений сяйвом її білого тіла. Це світло ( в мені? в ній? від яскравого місяця – єдиного свідка нашого таємного весілля?) ріже очі, забиває дихання! А я хочу дихати! Хочу дихати із нею в унісон! Хочу, щоб наші серця билися у шаленому ритмі! Хочу відчувати її всю! Хочу зробити вдих! Вдихаю! Входжу! Хочу!

Київ, 8 лютого 2013 року