15.04.2013 20:10
© Оля Стасюк
Верона
з рубрики / циклу «Перші болючі почуття»
Вже холодами віє від Верони.
В кохання там не вірять вже давно.
Скриплять мости і писані балкони,
Що пам’ятають досі, що було.
Дощі – як сльози з росяного неба.
Самотня церква мліє вище всіх.
Так, кажуть, має бути. Так і треба.
В трагедіях давно лунає сміх.
Нема кохання. Сонце десь поділось.
Троянди сохнуть – жоден не зірве.
Напевне, всі в Вероні натомились
Від мрій про щось шалено чарівне.
Кохають? Так, кохають італійці.
Але їм нудно, бо це все «не так».
Книжки в книгарнях – як барвисті сильця,
І всі від долі хочуть мати знак.
І маски болю тонуть в баговинні.
Дощі ідуть. Іде період злив.
Веронці, італійці геть не винні,
Що з міста цього символ хтось зробив.
