Звір

з рубрики / циклу «Перші болючі почуття»

Тихенько стигли вишні на межі,

І щось важливе рвалося в душі.

Бурлило сонце, бігло крізь кордони,

І стукало, як при їзді вагони.

В мені жило незнане щось й безлике.

І, поки блукала десь в траві,

Воно зробилось дивним звіром диким,

Із іклами великими в крові.

То хто ж мене врятує від напасті?

Далеко були принци. То ж-бо я

Сказала сміло: «Стій! Ти ж ніби… щастя?

Ти ж тихе зазвичай, немов ягня.

Чого гарчиш? Чого мене лякаєш?

Я ж лиш дмухну – то миттю рознесе!»

Сказало щастя: «Ти мене не знаєш.

Я ще для тебе поки що нове.»

Я розсердилась: «Слухай ти, безликий!

Іди від мене, не сміши людей.»

Всміхнулось: «Дзуськи! Я тепер – навіки.

Уже мене не вирвеш із грудей.»

Він був правий. Відтоді – все нове.

В мені, як не крути, таки живе

Із іклами, що завжди прагнуть крові,

Безликий звір щасливої любові.