Чому у нас не вічне літо
Онучку Ігорьку
Трава перша, шовкова
Веде з сонцем розмову:
“Чом я спала так довго,
заховавшись під ковдру?
Ти ж сіяло й не гріло,
Чому раптом змінило
Холод променів бляклих
На привітне тепло?
І тепер мені любо ,
Вже забулася згуба,
Смарагдово всміхаюсь
Голубим небесам”.
І сказало світило
Загадково-журливо:
“Доню люба, дитино!
Була б в мене єдина,
Я б тобі цілу вічність
Дарувало любов.
Але я у турботі
Про планети роботу,
Про билинку найменшу
І комашку земну...
Для такого розмаю
В мене сил вистачає
За півроку півкулю
Лиш одну обігріть.
Як за обрій сідаю,
Думку щиру тримаю:
Як ти досить спочинеш,
Навесні розбудить”...
