Ізольда - Трістан - Ізольда

             - Вбити!

            - Таким буде ваш наказ, ясний пане?!

            - Саме… Як захоче втекти разом із ним – вбити!.. Вбити, як зробить хоч крок у бік його корабля… Пильнуйте! Ваші голови на ваших плечах… Поки що…

            Вбити… Розчавити, як гадину… Нехай буде нічия! Хай сириця прийме її тіло! Краще у землю заховати, ніж віддати Трістану!

            Вони думали, я – сліпий? Гадали, що будуть паплюжити мою честь, рід, ложе? А я, мов дурний баран, буду стояти й дивитися? Чекати, коли мине? Мине чи одмине? Від серця? Мого чи їхніх злих сердець?

            Вона мовчала… Майже весь час… Мовчала й дивилася на мої страждання. Жила –їла – пила – розважалася із шляхтою – їздила на лови – танцювала на прийомах – варила свої варива – збирала зілля… Як нічого й не було… Ніби й нічого не існувало поміж нею та Трістаном.

            Вбити? От просто покласти важку й досвідчену руку на цю білесеньку шийку і стиснути… Щоб перестала дихати? Щоб перестала дихати… Щоб не дихала – не жила – не ходила – не посміхалася – не кохала – нікого – більше – не кохала! Ніколи!

            Або ні! Намотати оці її рудувасті довгі коси на руку – аби не могла ні ворухнутися, ні вирватися! А тоді просто й безжально притиснути до її горлечка холодне сталеве лезо. Один рух… Один-єдиний рух… І воля… Життя… Життя? Без неї?

            Коли вночі прокидався й дивився на цей підсвічений місячним сяйвом профіль поруч… Коли стискав одною рукою вірний стилет… Інша рука лягала туди, де билося її серце… Аби тільки билося! Всупереч усьому! Аби тільки чути цей умиротворений сном віддих…

            Вона не винна! Вона – слабка… жінка… (хоча це й ні до чого тут)… Це все він! Якби не Трістан… Усунути – і все стане на свої місця! Не буде його, і в серці її знову запанує любов до нього – законна – освячена – така потрібна – необхідна – незамінна!..

            Ховатися було марно – все тут мало вуха й очі… А суд… Це був вихід… Так мало бути. Її – засоромити – спаплюжити – збезчестити – аби з вуст у вуста – по всіх землях – неслава – про її чорну зраду… Його… вбити ніяк не випадало… (рідна кров! ха! дякую тобі, сестро! вовік не забуду! сквитаємося! на тім світі…). Його – вислати куди – завгодно – аби – тільки – подалі – аби – й – духу – його – тут – не – було…

- Мій пане! Помилуйте Трістана! Скарайте мене …хоч на горло, але його простіть – він не винний!

            Із задоволенням! Скарав би тебе – його – вас разом – кожного окремо… Але як же це вдіяти, якщо таким слабким народився? Залежним від цього-твого погляду – мови – рухів – ходи? Може, вже краще себе убити, щоб покінчити раз і назавжди із цим?

            От навіть хотів із кимось із її ж, Ізольдиного, почту… Котрусь обрати – молоденьку, дурненьку, на все згідну, щоб просто утішитися й забутися… Навіть викликав одну… листа скласти її батькові-герцогу… Не вийшло… Просто відразу зрозумів – усе дарма. Не поможе. Не виб’є цей патичок клину. Не варто й намагатися. Бо й патичок зламається, і клинець ще далі увіб’ється. Нема ради. Нема виходу.

            І тоді з новою силою постала лють і ненависть до Трістана! Та ж це все його провина! Як він тільки наважився посягнути на те, що належить його батькові (хай названому, але ж ростив таки як рідного!)?! Як посмів?! Виродок! Було його маленьким десь заслати! Якби хто підказав тоді!

            День-у-день… по колу… думок – однакових – горючих – невтішних – безпорадних. Шукати й не знаходити вихід… Не бачити його, але виразно відчувати – він є! Є вихід!

            На Бога покладайте надію свою! Як таке просте рішення відразу не прийшло до нього? Чого стільки страждав? Так перемучився?

            Єпископ відразу згодився… На все… Пристав і обіцяв допомогу. Все зробив. Краще годі було й сподіватися. Краще б не вийшло. Ні в кого.

- Скажіть, отче! Вона зізналася? Покаялася в усьому?

            - Не можу порушити таємниці сповіді, сину мій…

            - То хоч натякніть! Кивніть головою чи дайте знак рукою, біс вас дери! Було чи ні?!

            - …

            - ааа! Дідько з вами! Шуруйте у ваш монастир! Не хочу вас більше бачити!

            Вона не втекла. Він поїхав, а вона лишилася. Не знаю, що вже там сказав їй цей чернець на сповіді, але, безсумнівно, це вплинуло на неї! Не раз бачив після того її на колінах – у руках затиснутий хрестик, щось шепоче, очі заплющені… Нехай! Мине й це! Не може вона, така життєрадісна й світла, перетворитися на чорну зігнуту тінь! Минеться! Відтане! І знову буде щебетати – сміятися – кепкувати – бентежити – радіти дурощам – жити. Життя триває! Хай здравствує життя!

            - Отче! Ви можете їй сказати, що покута вже минула?! По кому цей траур? Жодних веселощів-пустощів! Під забороною всі турніри-раунди… Скільки ще? Вже минуло півроку! Більш, ніж достатньо! Як ви вважаєте?

            - На все воля божа, сину мій!..

            - Та і я ж про це! Накажіть їй! Вона вас послухає! Скажіть їй врешті, що нудьга – це смертний гріх, а любов до чоловіка – богоугодна річ!

            - Мова ваша істинна, проте ви перебільшуєте мій вплив на королеву…

            - Ви повинні їй це навіяти! Я знаю, що ви можете! Силою молитви чи як там це у вас іменується? Накажіть їй бути такою, як раніше!

            - Боюся, що це неможливо, сину мій… Я не маю аж такої влади над її душею – ні у слові, ні в молитві… Але Господь всемилостивий і чоловіколюбний…

            - Та годі! Як же вам тоді вдалося її переконати відступитися від Трістана, залишитися зі мною, а не поволочитися із ним світ-за-очі?

            - Я тільки говорив із нею про спасіння душі і Христову любов… просто виконував свій обов’язок…

            - Ага… Так, значить? Ну, то можете не розраховувати на будівництво нового собору… Виконуйте й далі свій обов’язок!

            Пройшов майже рік, а вона не відтавала. Жила й говорила зі мною, збирала трави й варила з них зілля, лікувала й зцілювала. Всіх. Стражденних, сірих, зболених. Тільки не себе…

            Чого? Чого не діяв цей простий закон – очі – не – бачать – серце – не – болить?! Чогось не діяв…

            Я сказав Гуверналу (який, а я знав це напевне від вірних очей та вух, постійно отримував звістки про Трістана), що якщо він хоч слово шепне королеві про нього, то відріжу йому язика. Він зрозумів мене. Я сподіваюсь, що зрозумів.

            Вона сиділа у садку за малим палациком для служок. Тримала у руках якийсь товстезний фоліант і перегортала його сторінки. Сніпок дикого зілля лежав поруч. Все, що вона любить… Все, як завжди.

            Самотня лавиця під розлогою яблунею. Плодів ще не було, бо ж був всього кінець червня, лише сухенькі зморшкуваті зародки виднілися де-не-де між буйним листям. Коли я підійшов ближче, то побачив, що Ізольда мала у руках одного такого малого (чи із землі підібрала чи зірвала з дерева) і методично розкришувала його, розтираючи у кашу.

            Сів поруч – підняла голову. І враз вираз туги й приреченості, як відбиток чогось первинного, ніби властивого від народження, змінився на її лиці в привітний усміх.

            - Даремно… Побиваєшся… Не спиш ночами (я знаю, хоч і прикидаюся, що сплю непробудним сном)… Все дарма! Ти не потрібна Трістану! Не потрібна… Вже майже рік минув, а він і не написав ні разу. Де він? Що з ним? Нічого невідомо… Не потрібна ти йому – він тобі… Подвиги – перемоги – вислідковування й вивідування драконів – велетнів – злодюг – чорних лицарів – поєдинок – гарт і дзвін зброї – звитяга й перемога… Ось чого потребував і завжди потребуватиме Трістан. А ти – лише випадковий епізод у його біографії… Аскет і воїн, що спокусився знадою жіночої краси… Що ж буває і таке… В житті буває всяке… Але він швидко опанував себе! Не думай, що й досі ще побивається за тобою… Забув і гасає десь у пошуках пригод… А кому ти дійсно потрібна, як повітря для дихання, як земля під ногами, як життя… Він – я… Я – ось… Сиджу перед тобою… Ось – я…

            Все це пронеслося у моїй голові за лічені хвилини… Але вимовити це вголос? Взявши її за руку, зазираючи їй в очі? Довіритися? Знову довіритися тій, яка зрадила? Явити свою любов, а значить слабкість? Перед жінкою? З якої речі? Ні! Під лицем смерті не визнав би цих своїх думок, не назвав би їх своїми…

            - Чим ви тут займаєтеся на самоті, моя пані? Всі ми скучили за вами! Потребуємо вашої уваги і турботи!

            Це були ті слова, що їх я промовив до Ізольди, ставши перед нею на одне коліно і закочуючи очі так жалісливо, що мимохіть викликав на її обличчі посмішку і навіть короткий смішок. Зародок яблука полетів, закинутий десь у траву. Фоліант зліз із її колін, і я поклав туди свою голову, обіймаючи її коліна під широкими оборками сукні. Як же хотілося її кохання, ніжності, хай навіть простого …співчуття, та що там – жалощів!.. І ніби у відповідь на мої ці думки її рука лягла у моє волосся, і живе пульсуюче тепло її пальчиків обпекло несподіваним і таким жаданим щастям!

Київ, 21 квітня 2013