Єфрем (Бойові нагороди)

Сніг. Білий здаля, а зблизька весь подзьобаний кратерами відталин, місцями темний, закаляний брудом, з примерзлим ганчір’ям і собачим послідом. Сніг аж по темну смугу лісу на обрії заполонив увесь простір, він усюди, аж доки сягає око. І тут – під ногами, біля бараків – нашого тимчасового притулку, і там далі – до вуглянистої смуги дороги, що губиться десь за обрієм, і якою нас, нещасних в’язнів Ракова, женуть на щоденну роботу. Сніг збився тисячами підошов – розкислими грубими черевиками, військовими важкими кірзаками, саморобними селюцькими чоботиськами, благенькими літніми плетеними сандалями, а іноді й просто обмотками, а то й голими п’ятами (у Ракові можна поміняти їжу, цигарки, самогон, здобуті всюдисутніми спритниками й штукарями, на будь-що з арештантського гардеробу, а можна й зовсім «домінятися»). Цей сніг укачався в рівний, крижанистий із жовтувато-бурими смугами настил. 

Я – Єфрем. Мені вісімнадцять, а, може, вже й дев’ятнадцять? Я втратив лік дням, просту пам’ять часу, я – живу – тут – і – сьогодні, не замислюючись про завтра. Отже, коли вже було зимового Єфрема, бо саме на нього я народився, чим і удостоївся імені, то маю вже дев’ятнадцять, хоча це й не має жодного значення: зовсім не принципово – вмерти у вісімнадцять, чи дев’ятнадцять років. А жити хочеться страшенно! Вижити будь-що! Не впасти під автоматною чергою, не гризти від спраги брудне, мерзле місиво на землі у нападі пропасниці, не задихатися повільно й невблаганно від табірних сухот, вихаркуючи шматки легень упереміж із кров’ю, не гнити заживо від почорнілих обморожених ніг, зрештою, просто прокинутися зранку на вкритих прілою соломою холодних дошках у зимному бараці – цій правдивій домовині, крізь щілини між колодами якої свище невтишимий сіверський вітер, і юрбища голодних пацюків бігають без відпочинку по худих тілах в’язнів у пошуках того, чого тут аж ніяк не може бути – їжі. Якщо душа по смерті йде до пекла за свої земні гріхи, то за життя за них вона потрапляє сюди – у Проскурів, у цей концтабір для військовополонених… 

Чорне вороння клубочиться над дорогою, розсідається на березах, що біліють вздовж вулиці; його густе й хрипке каркотіння супроводжує нас щоразу, коли йдемо в місто на роботу, чи повертаємось назад за колючій дріт. Ми йдемо, навалюючись плечима на сусіднього у шерензі, наступаючи на п’яти переднього, сварячись на задніх, які теж не оминають наших ніг. Ми йдемо, вишикувані по чотири, фаланга до фаланги, майже рівними рядами, а попереду й позаду нас, вилискуючи темними касками й автоматами, сунуть наші конвоїри, тримаючи на міцних ланцюгах декількох вгодованих  

(не те, що ми!) псів. Добре, коли за старшого Ганс, тоді є надія отримати гнилуватий, місцями чорний від розм’яклої, погано зчищеної землі, буряк, а якщо пощастить, навіть два. Ганс – він такий, він ніколи не пропустить їздового дядька з підводою буряків, що намагається втиснутися в узбіччя, аби пропустити безмежний потік в’язнів. «Komm!», – грізно вказує наш милосердний кат на те, що може бути привабливим тільки для замордованого голодом арештанта. Ком! Хвилина-дві, і купи буряків, як не бувало, і візничий чекає, щоб пропустивши нас, розвернутися й поїхати назад на село, щиро сподіваючись, що вдома йому пощастить із першого разу усе втовкмачити німчукові. 

Голод, який переслідує, як муки нечистого сумління, скрізь і всюди, палить невгасимим полум’ям десь у центрі сонячного сплетіння, владно проступає уві сні незчисленними смаколиками, які силкуєшся з’їсти, тягнешся рукою, береш, жуєш, уплітаєш за обидві щоки, і прокидаєшся із лютим, розбурканим нічними галюцинаціями почуттям невситимого голодного звіра усередині. А ви й не знали? Так знайте, я – ніякий не homo sapiens, я – Lupus, сірий, степовий, звичайний, який усім іншим homini lupus est, та й вони, ці інші гоміні, теж зовсім не гоміні, а такі ж прості вовки, як і я. Так, я – звір, який хоче вп’ястися зубами у соковитий шмат м’ясива! Та що там казати! За черствий окраєць хліба, кинутий у гущавину в’язнів жалісливим перехожим, за надгнилий буряк, схоплений із довгої підводи шкарубкою, чорною рукою з нестриженими, обдертими до крові нігтями, кожен ладен битися до останнього, допоки ще буде жевріти надія, надія вирвати із цупкого, але вже слабнучого п’ястука товариша те, що придатне для їжі, те, що захлинаючись слиною можна гризти всю дорогу, а частину ще й заховати на собі, щоб увечері перед сном блаженно заїсти, задобрити хоча б цим мізером невсипуще почуття голоду.  

Голод…Слово яке страшне, фатальне, немилосердне, люте вже однією своєю семантикою, а коли ще погибельний «мор» додати…А мені – десятилітньому хлопчакові – судилося пройти усіма колами пекельної голодної безодні… 

Страшний, нічим не освітлений, темнющий до антрацитного дна найглупішої темноти зимовий вечір. Ніщо не світиться в нашій хаті: натоплена вдень матір’ю піч, в якій у порожніх баняках грілася лише вода, міцно причинена заслінкою, каганчик – саморобна лампадка, що масною жовтою цяткою звично поблимувала у кутку перед іконами – не знати де й дівся, мабуть, зідраний разом зі Спасом, Богородицею й Миколою-угодником спритними комсомольцями Савою Невмитим і Прохором Безпальком, згинув у гуготінні до неба розкладеного вогнища на задвірках колгоспу. Але я розрізняю біліючу постать матері в одній сорочці. Вона накрила тата кожухом і сама ніби прилягла зверху – намагається завадити життю вийти з батькового тіла. Так, це вона продовжує його агонію, не пускає батькову душу відлетіти. Це вона у страшній нестямі захрипіла на сільських гробарів, що вже було намірились тягти батька на свою вщерть повну трупних жнив гарбу, одним своїм поглядом зупинила цих заскорузлих у безмежній байдужості, звиклих до всього дядьків «на должності».  

– Він ще живий! – не закричала, бо який уже може вирватись крик із ввалених, присохлих до спини грудей, а зашипіла, лягла зверху, руками охопивши усю батькову, не зважаючи на страшну вихудлість і виснаженість, все ще кремезну фігуру.  

Так, батько завжди був показним, високим, з буйним кучерявим чубом, що «як барвінок в’ється», на його фоні мати виглядала ще більш тендітною – невисока, сухенька, якоїсь аристократичної (звідки воно у простої селянки?) постави. Як вона трималась, коли всі ми – дід з бабою, я і дві менші сестрички, батько – вже майже не підводились після цього страшного, майже двомісячного посту? Звідки з’являлись у неї сили? Де вона знайшла якийсь ірраціональний внутрішній ресурс, який не лише тримав її на ногах, а, ніби ще поділений між усіма в родині, непомітно, але відчутно передавався і нам? Чому вона змогла вистояти, вижити, а батько – такий сильний, волелюбний, гордий своєю належністю до нашого хоч і простого, але чесного й достойного роду, не зміг? 

Чому він лише безсило стискав свої пудові кулаки, коли колгоспні «активісти» наприкінці жовтня обдирали нашу хату до нитки, нахабно, як то кажуть, серед білого дня, вигрібали все до останнього гнилого буряка з помийниці, до замочених у поташі старих робочих сорочок, котрі чомусь також були потрібні «будівничим нового комуністичного устрою», як і все інше наше «куркульське» майно – починаючи з подушок, перин, святкового й буденного одягу, закінчуючи усією живністю з нашого двору, усім збіжжям і городиною з комори? Лемент стояв неймовірний – дід хапав за грудки колгоспних посіпак, учорашніх ледачих злиднів і п’янтюхів, що сьогодні стали першими при владі, йому, вже добре потовченому й заюшеному кров’ю, повисала на руках баба, яку він намагався відіпхнути, відкинути, аби знову намарне рятувати своє кревне, що зовсім не було метафорою, бо все дійсно наживалося своїми натертими до кривавиці від тяжкої праці руками. Мати благала, повзаючи на колінах, залишити бодай щось дітям, виставляючи наперед меншеньку Олюньку, що тільки-но сп’ялася на ніжки, а я з шестирічною Даркою, нічого не розуміючи й не тямлячи від страху, забилися на піч, закривши собою невеличкий лантух із зерном, проте наші дитячі тільця не врятували його. Що важило життя дітей, цілої родини для озвірілих виродків? Та навіть якби ми й зробили сховок, викопали якусь яму й туди заховали трохи харчів, озброєні довгими щупами новоявлені комуністичні прислужники все одно знайшли б його, підгледіли, пронюхали, однаково упіймали б… 

Я думаю, батько так і не зміг змиритися з тим, що він, усі ми стали зайвими, «баластом» на шляху до комуністичного Ельдорадо, заважали новим державним керманичам торувати шлях до блакитної Савойї, до пре-красної-красної, чи не від нашої і мільйонів таких же замордованих, як і ми, крові, Загірної Комуни. Чим ми їм завадили? Тим, що не хотіли забиватися у їхні колгоспи-кібуци? Чи тим, що хотіли жити за своєю міркою?  

Дід сказав: «До нечистої сили не піду». Колишній солдат царської армії, що, прослуживши двадцять п’ять років, складав копійчину до копійчини, і купив потім на свої кревні ґрунт, одружився з тією, що погодилася піти за підстаркуватого парубка, обріс господарством, просто не розумів, чому із шанованого господаря й добропорядного члена суспільства раптом перетворився на «індуса» (індивідуального господарника) й злісного «куркуля» – класового ворога усього світового пролетаріату? Уся його віра, світогляд, проста, успадкована з діда-прадіда селянська логіка повставали проти цього. «Краще здохну, а до нечистої сили не піду», - бурмотів він у передсмертній агонії. 

Першою, звичайно ж, пішла Олюнька. Просто одного дня заснула й не прокинулась. Потухла маленька свічечка її долі, так і не встигнувши прогоріти бодай найменшу її частинку. Мати сиділа, скам’янівши, хрестом склавши руки на грудях, беззвучні сльози котились її обличчям.  

- Єфремчику, синку, – озвався батько з полу, – А піди-но сьогодні до школи. Мо’ знов булочку американці дадуть. 

Долаючи нехіть до будь-якого руху, бодай найменшої дії, поволі, з останніх сил став насувати чоботи, які ніяк не хотіли налазити на розпухлі, водою налиті литки. У холодній, ледь протопленій школі учнів майже не було, а ті, які все ж якось дошкандибали, більше скидались на маленьких живих мерців, що скляними очима слідкували за такою ж худою, малорухомою подобизною людини біля дошки. 

На перерві підійшли із сусідським Іваном до межуючого зі школою магазею. Припали до погано припасованих, місцями прогнилих дощок, намагаючись роздивитись, що позвозили туди колгоспники. Я знайшов якогось патика й почав колупати ним стіну, а Івась сів біля мене на широкій призьбі. О диво! Справжній скарб! У мою брудну порепану долоньку з прокрученої діри посипалася стара, мабуть, минулорічна века упереміж із мишачим послідом. Вона гнила тут, перетрублена мишами, нікому не потрібна, чи просто забута. Я запихав її у рот, давився, силкуючись проковтнути, зняв шапку і вже в неї патиком намагався наколупати ще.  

- Івасю! Дивись – века! 

Іван не відповідав, я обернувся до нього: він дивно зсунувся на бік, відкинувши голову назад, обличчя набрало умиротвореного, неземного вигляду. Я зрозумів, він перейшов уже межу, він – уже – не – тут… А я? Невже скоро настане і мій час? Я заплакав і пішов гукнути вчительку. 

Коли я приніс додому веку, Олюньки вже не було. Батьки сиділи притиснувшись один до одного, тато помітно здав, ніби Олюнька була тим єдиним, заради чого він змушував себе прокидатися зранку. Мама не випускала його руки, вона, певно, відчувала його близьку смерть і хотіла набутися з ним, надихатися ним на все своє подальше самотнє життя без нього. Здобуті мною півшапки веки дали сякий-такий пожиток на декілька днів. 

Пригадую, як мати силкувалася обмити батька (але, чи їй виснаженій до краю, було це до снаги?), як синюваті з перепою колгоспні грабарі волокли його з хати, ніби якийсь лантух. Піти за ним у його останню путь ніхто з нас уже не міг. Де твоя нова хата, тату? Чи у тому неглибокому, нашвидкуруч виритому рові за селом? Таточку мій ріднесенький! Я ж тепер сирота у цьому великому злому світі! Таточку!  

Я лежу на полу замість батька, на батьковому місці. Я не пам’ятаю, як померли баба й дід, знаю тільки, що їх уже немає. Я лежу і гнию: в спині, там, де лопатки, роз’їли шкіру багрянисто-червоні чиряки, глибокими вирвами, так, що палець можна встромити, розгорнули тіло ледь не до кісток. Мої спухлі ноги вже не можуть втримати моє напрочуд легке тіло. Біля мене мати. Чорні вуглини її очей печуть мене, не дають мені заснути, поринути у солодке небуття. Вона десь ходила, щось принесла у брудній шматині – жменьку вареної гречки, і тепер силується нагодувати цим мене. 

Вже весна. Я ще живий… Я ще живий? Мати вблагала розглянути її заяву про зарахування до колгоспу. Бідна моя мати, сіромашна Марія, чиє серце сім разів по сім пройняв меч болю, смерті й розпуки, знову плазувала перед своїми катами, перед тими, хто грабував її родину, прирікав її діточок на голодну смерть, зживав зі світу її чоловіка. Згорьована моя Марія пече хлібчики із молодого споришу й лободи й годує вцілілих нас, ходить у колгосп на роботу, а ночами, коли вона думає, що ми з Даркою спимо, по-звірячому виє у кулак і здригається від німотного, здавленого плачу. 

Кати! Як вам спиться, напившись нашої крові, море якої розлилося широко по Вкраїні, куди не позирнеш, не поглянеш? Ви зовсім не рогаті, не хвостаті, не казково потворні. Ви – звичайні. Прості селюки, які зростали, як і годиться сільським дітям, переходячи з гусячого у телячий клас, любили літом спати у коморі на сіні, а зимою – на печі у просі. Хто дав вам право вершити людські долі, умертвляючи нас голодною жахливою смертю? Посада? Партія? Клас? Мені десять, але пам’ять про ваш злочин я пронесу крізь усе життя. 

Сьогодні вночі йшов сніг, справжній, зимовий. Хурделиця, як жива, тоненько скімлила за благенькими стінами бараку. Мені снилась мати моя Марія, вона молилась за мене у порожньому кутку нашої хати, там, де колись висіли ікони. 

Я – один у цьому голодному й холодному світі. Але я – молодий і сильний, я встигаю вихопити спритною рукою буряк із підводи, я можу пробитися до круглої металевої печі посеред нашого бараку, обліпленої зусібіч, як капустяна головка тлею, померзлими в’язнями, і я, дасть Бог, не обмерзну до чорної смердючої гнойовиці у благенькій арештантській робі. І ще: я хочу будь-що-будь вижити, повернутися у – світ – по – той – бік – колючого – дроту. А як вижити немолодим, немічним, покрученим життям, завчасу посивілим, які кволо, через силу спускають ноги з дерев’яних, нічим крім скупеньких оберемків сіна, не покритих нар, довго кашляють, люто шкребучи вошей? Прокинувся зранку, радій і цьому, радій баланді, яку великим ополоником, але скупою рукою присмачену незрозумілою німецькою лайкою спритно розливає у бляшанки з-під консервів рудий високий фріц. 

Немічні, старі, хворі тут і не виживають…Сьогодні ми знову були на «уборці»: прибирали спорожнілі єврейські будинки від майна колишніх власників, готуючи приміщення для квартирування ще одного, нещодавно прибулого німецького батальйону. Я ніколи раніше не чув слова «національність», а якщо й чув, то ніколи не замислювався над ним. Але ось зараз, на цій війні, я нарешті спізнав страшний його зміст, спізнав і ужахнувся долі не-арійців, і зрадів водночас, підленько й одноосібно, що я – не єврей. Я бачив їх здалеку, таких як і ми, наляканих, зігнаних, як барани в отару, в’язнів, що брели, несучи на своїх спинах тавро у вигляді жовтої зірки, присуваючись все ближче й ближче до невідворотного, страшного майбутнього… 

Ми тягли піаніно з квартири на другому поверсі, що, як живе, ревло й здригалось усіма своїми клавішами від кожного нашого необережного руху. Той, хто правив за четвертого носія, вочевидь не справлявся, з останніх сил намагаючись не впасти, і зайшовся надривним сухим кашлем, як тільки ми виволокли нещасний інструмент за будинок на задвірки. 

– Er ist mehr tot, als lebendig… Tuberkulose!  

Ця фраза, кинута одним із конвоїрів знічев’я, впереміж із цигарковим димом, пролунала в унісон автоматній черзі. Кашель нараз перейшов у передсмертне харчання, а конвоїр уже на мигах наказував нам: 

– Nimm die Schuhe!  

Але ніхто з нас трьох не поворухнувся, постоявши хвилину з непокритими головами, ми рушили помалу назад до парадного входу. Вже пізно ввечері у бараку мій товариш Ванька із Воронежа, присунувшись до мене упритул, у самісіньке вухо, так, щоб чув лише я один, зашепотів мені те, що я й так знав про цього «сьогоднішнього», про його маленьку дочку, про дружину, які чекають на нього, і будуть продовжувати чекати, бо ніхто їм не повідомить про те, що його вже немає…А може, воно й на краще? 

«Дорогий мій синочку Єфреме! Молюся за твоє повернення вдень і вночі! Болить душа моя за тебе! Усі думки мої зайняті-заповнені лише тобою! 

Повернулися механізатори Гриць і дядько Петро, що ото з тобою техніку були погнали за Дніпро, прийшли скоро, майже одразу, десь за тиждень. Казали, що вас німці сильно бомбили дорогою, гуло страшно, неба не стало видно через ті кляті літаки. Полякалися, що страх, покидали ті трактори й додому. Кажуть, ми – ясно, ми – хто? А офіцери товсті, як ті літаки побачили, чимдуж у кропиву порачкували. А німець літає, як шуліка над курчатами, і куди хоче, туди й цілить… 

Казали, що ти поскручував шипи з коліс, щоб трактора все-таки за Дніпро переправити і то вночі, бо удень сильно бомбили переправу. А що далі? Як далі? Чула ще, що наших там, за Черкасами, німець у кільце загнав, всіх у полон загріб, а хто здаватися не хотів, тих постріляв… 

Ой, Єфреме! Дарка наша вже зовсім доросла стала, така вже мені помічниця! Тиха, роботяща, а гарна, як намальована. 

А ще, синочку, недавно до нас партизани приходили. Та які там партизани…Знаєш ти їх – Сава Невмитий і Прохор Безпалько. Ото ж вони і ще там з декілька п’янчуг у лісі тепер живуть, а в нас приходять харчі забирають. А до мене прийшли, знають, що тебе дома зараз немає: 

– Віддавай, значить, тітко, одяг зі свого Єфрема! 

– Ах ви ж, гаспиди! А син мій повернеться, що одягне?! 

А вони на мене пістолета наставляють, та ще й приказують, світла не засвічувати й нікому про них, анафем клятих, не казати. Думали, не впізнала їх, великих героїв? Чи налякалася? Так вони ж навиклі грабувати… Самі кинулися до скрині й усе твоє, синочку, що ти ото зі своїх заробітків купив, позабирали – і капелюш, і шалик, і костюмчика, і кожушок, і гармонію, і навіть штани твої старі, бузиною фарбовані, ті, що я тобі пошила вже й не пригадаю якого року. 

Де ти, синочку? Написала б тобі листа, та я ж малописьменна… Читати ще сяк-так, а написати, мабуть, не подужаю… Та й куди того листа відправляти? Загубився мій синочок на страшних дорогах війни. Чи зустрінемось ще колись? Чи дочекаюсь тебе живим побачити? Молюся за тебе…» 

Мати моя Марія знову наснилася мені сьогодні. Ось сиджу я за столом у нашій хаті, а мати дістає з печі борщ, масний дух якого лоскоче ніздрі, усе єство передчуттям ситного обіду, крає буханець щойно випеченого хлібу. Відчуваю, що цей сон вістує мені щось добре, можливо, навіть швидке повернення додому, зустріч з матір’ю, сестрою. Наповнююсь увесь урочисто-святковим, як на велике свято, очікуванням дива, не хочу поки розплющувати очей, хоча й пролунало вже чітке й загрозливе «Aufstehen!». 

Поки ми шикуємось у колону, Ванька встигає мені шепнути: 

– Экий ты, Ефрем! Опять всю ночь мамку звал! Хоть бы девку какую кликал! 

Ох, Ваньку! Я ж до дівчат ще не залицявся! Не встиг! Я ж хотів учитися! Але наш колгоспний голова у пам’ять про моїх діда й батька куркулів дав мені направлення … на тракторні курси. Рік провчився, а потім – на трактор і в поле, поки літо було, і жив там. А потім – війна. А зараз, ти, Ванько, й сам знаєш. 

Сьогодні ми йдемо розчищати дороги. Снігу в цьому році! Довкруж дороги перемети – майже в людський зріст. І знову насипало, намело так, що й не проїдеш. Наша ділянка на виїзді, вже майже за містом, попід тим лісом, що його було видко з нашого бараку. З лісу вибігає, перетинаючи шосе, неширока, так що двом возам і не розминутися, ґрунтова доріжка, вона тягнеться й по інший бік від дороги, збігаючи все вниз із невеличкого горбка до найближчого від Проскурова села.  

Моє серце по-зрадницькиі калатає так голосно, що мені здається, що це вже не серце моє, а невидимий велетенський дзвін сповіщає всіх – в’язнів і конвоїрів, про те, що сьогодні я таки зважився… Так, я це давно планував й очікував слушної нагоди. І ось цей момент істини настав! Тікаю! Або зараз, або ніколи! Я акуратно кладу свій заступ на землю, і долаю кілька кроків враз обважнілими, ніби не моїми, пудовими ногами до конвоїра. 

- Was ist los?  

О диво з див! Невже це Ганс? Наш добрий і співчутливий Ганс, який завжди частував нас буряками з підводи, не боячись можливих ускладнень з боку керівництва? Я зазираю йому в очі і бачу там не дві холодні арійські крижини, а майже слов’янську теплу кароокість.  

- Хочу в туалет! 

Я на мигах показую йому, що мені треба до вітру, негайно і по-серйозному, роблю вигляд, що знімаю комбінезон, присідаю, але Ганс випереджає мене: гидливо штовхнувши мене під лікоть (все таки він – арієць!), вказав до з’їзду з шосе на невеличку сільську доріжку. Інакше з дороги і не зійти – майже у людській зріст, а то й вище, рукотворні снігові намети з обох сторін утворили химерний білий коридор, льодянистий тунель, за дах якому править по-зимовому бездонне, чисто-синє без жодної хмаринки небо. 

Тут, по-інший бік снігової стіни, до моїх ніг знову повертається молодеча сила, очі чітко й безпомилково розрізняють потрібні орієнтири, а вуха вловлюють кроки Ганса, що віддаляються у протилежний від мене бік. Біжи, Єфреме, біжи! Або пан, або пропав! І я біжу, не розбираючи дороги! Біжу з усіх своїх сил! Біжу з усього свого прагнення волі! Моєю спиною в усіх можливих напрямках теж біжать «мурахи» від щохвилинного, щосекундного очікування автоматної черги, кулі, спрямованої у цю мою таки спину. Я на бігу розкручую себе то вправо, то вліво – хай лишень спробують поцілити, і з жахом розрізняю за собою чиєсь тупотіння! Невже живим вирішили брати? Не дамся! Хай уже вбивають! І я з розгону стрибаю у невеличкий, порослий кущами ярок. Зверху на мене валиться, колючи просто в обличчя молодечою, давно неголеною, такою ж, як і моя, бородою, хтось знайомий, хто відсапавшись і обтрусившись виявляється … Ванькою. 

- Ты что ж это, Ефрем, товарища решил бросить?  

Ванька ображено сопе у мій бік, але я, тамуючи сміх, тягну його назад, на доріжку до села. 

- Побігли! 

Й ми біжимо, а мені так радісно, так легко, ніби й не було ніколи цього шестимісячного погибельного полону! Ніби й не було скаліченого, осиротілого дитинства! Ніби це не я, а хтось інший, подібний до мене, пройшов ці страшні випробування, і хтозна які, може, навіть у сто разів лютіші муки має пройти ще? Ніби я наперед знаю, що моя батьківщина скине з себе ярмо, звільниться від усіх окупантів і гнобителів, і буде вільною навіки! Ми біжимо вільні й юні, і тому дужі й сильні! Ми біжимо… 

Київ, Листопад 2011