Корогов
або Як мене читають
Розкажу я придибенцію, яка тісно зв’язана з моєю творчістю. Ваше глибоке право вірити в неї чи ні і скласти думку, мов, щось таке десь я читав, чи, може, чув… Але я просто і щиро Вам відповім: так десь з кимось воно і було. Скільки ж років живе чоловік, повітря повниться думками, але це таки було…і зі мною…
На початку дуже вже мені хочеться розповісти про свого кума. Ну який він кум, десь з моєю дружиною хрестили колись дитя, то й я своєї: кум. Ніякий він не кум – справжній брат, не по крові, по духу, по чомусь такому магнетичному… Як побачу його, так і хочеться обняти, притиснути до себе і пожмакати, пожмакати: ну ду-у-же ж він сонячний. Такий сонячний, що і зуби пожовтіли (від двох пачок цигарок щодня), а як усміхнеться, - як ангел з небес спустився. Що, скажете, не буває, зараз всі ходять надуті і скоса поглядають на сусідів «Мерседес»? Не поталанило Вам, все буде добре, буде сонечко і на Вашій вулиці… Спитаєте, а який же він з себе? Десь читав, що обладунки древньоруських богатирів не налазять на нинішніх одинадцятикласників: дуже ті обладунки малесенькі. А по зросту ті богатирі чи не по пояс нашим юнакам. Так от кум мій такий собі києворуський Ілля Муромець. А брови не хмурить, не вміє. А вміє він багато чого… Ось не так давно була в мене дата, по округлості вже не буде такої, дуже я його чекав з дружиною, а його й не було серед гостей… Так, не було… Приїхали за двісті кілометрів на своїй іномарці (так він називає свого старого «Москвича»), зайшли на подвір’я, привіталися, привітали і поїхали до мами, якій майже сто років, і яку ні з ким залишити… Декілька хвилин всього були…
А що ж з творчістю? Треба впритул і до неї… Зайшов я колись до кума (ще коли сусідами були), ходить по ягіднику сам не свій, зірве аґрусинку, скривиться.. «Що з Вами?» - питаю. «Погано, сил немає, замучило життя, ходжу по садочку і вона за мною… з косою…» «З дівочою, молодість згадали, розімліли?» «Насміхаєтесь! - і гірко усміхнувся. – Чує душа, недовго вже ряст топтатиму.» Присіли на лавочці, помовчали. І така мене прикрість пройняла, хоч плач і прямо зараз… Стримався… Прийшов додому, взяв газету, першу під руку і почав писати… Написав… Всю душу вклав. А, може, й більше… Та що там говорити, хоч і кажуть, що негарно себе цитувати, не можу інакше, не повірите... Ось що написав…
А сили тануть...
Куму
А сили тануть, тануть сили,
Пливуть в далеке небуття
І покидають хворе тіло,
Лишають сутінки життя.
Що там за близьким небокраєм,
Який стрічаю в напівсні,
Ряхтять там зорі, світять сонця,
Чи може темно, як на дні?
Які палають там заграви,
Які там роси і дощі,
Яке там місце в вічнім ложі
Уже вготовано й мені..
А сили тануть, тануть сили,
Жалобний видно корогов...
Та зверху каже: ”Рано, рано...
Те не зробив,
Чого прийшов”.
Просльозився, та й відніс до редакції.
- Треба надрукувати якомога швидше, поки є кому читати…
І вже через день все було готово. Наперед пишаюся, як я прийду до нього, як присяду, розраджу, підніму дух і сили на подальше активне життя… Та не так сталося, як гадалося, тієї ж хвилини за відомим законом прибігають з роботи: у відрядження треба їхати і тільки тобі, і на місяць. Ось і документи. Автобус за годину..
В спішці одягаюся, хапаю валізку, виходжу на дорогу… Біля сусідських воріт чималенька юрба. Стоять похнюпившись…
- Ну що, лежить?
- Лежить... Горе дружині, горе сім`ї…
Одна молодичка слізно починає: «А яка ж людина хороша була! Пам’ятаю тоді, їхали ми на ярмарок короткою дорогою, навпростець. Аж тут калюжа, та така глибока, як море. Коні зайшли всередину, а тягти не хочуть, то він зліз, впрігся сам, витягнув воза: «Їдьте далі!» - тільки й сказав і нічого з нас не взяв»
Друга підхоплює: «А от у нас корівка мала телитися, а в степ треба, приглянути нікому, так він біля неї цілий день пробув-проспав і телятко було і нічого з нас не взяв».
- А колись чоловік боронував, а борони скачуть, чогось тяжкого треба було зверху, то він ліг, години зо дві пролежав-поспав… і нічого з нас не взяв… Гарна людина…
Про кого ж це вони так щиро згадують? Та вдаватися в подробиці було ніколи. Скажений будильник вискакував з валізки, нагадуючи про щось неприємне і термінове…
Відбув той термін… і …нарешті я вдома. Яке тут сонечко! Ставок з улюбленими вербами, спуск з бурхливим потоком води і карасями, що вистрибують з радості з води, щоб подивитися, хто ж то приїхав. Звичайно, це я! Не можу бути довго у розлуці… Назустріч кум. Обнялися, поручкалися…
- А чого це Ви як з голочки у будній день?
- Як чого, для чого мені робити: ми тепер з жінкою люди забезпечені на рік наперед. Все, що треба для життя, добрі люди принесли. Картоплю в цьому році не садимо, город під пар. А Ви йдіть, не затримуйтеся, вила чекають, нудяться без Вас…
З нетерпіння й земля запалала від гарячих підошов.
- А скажіть, чого так дружно й щедро люд до Вас пішов?
Він косить лукавим оком: «Від поетів толк знайшов. Написав один, відомий, вірш із словом «корогов». … Ну а ще оце, до речі, за палкі Ваші слова взяли б з три мішка картоплі й сала пудів хоч зо два»…
Слів нема…
