Поживемо іще...

Настає вже кінець?...

Організм розпочав перебої...

Відгуло, відцвіло?...

Все це, наче, було й не зі мною....

Все життя я стрибав,

Як лоша на стрімкім перегоні,

Не ходив, а літав,

Все спішив за дарунком у долі:

Ось сьогодні зроблю

Я цю працю тяжку, нездоланну,

Всього себе вкладу

Стільки стачить снаги і таланту,

Ну а завтра уже, безперечно, ще б пак,

Я від неї, як слід, відпочину...

Ой, не знав я всього і не думав ніяк,

Що все буде отак до загину:

За роботу одержуй гроші,

Не зможи, що душа забажає,

Лиш буденну роботу роби,

Бо щодення цього вимагає...

Лиш надія свята, як зоря золота,

Так яскраво у небі сіяла,

Що, мабуть, завдяки лиш одній їй таки

У зневір’ї душа не сконала.

Ну що ж, руки слабкі, в попереку стріля,

Вранці встати із ліжка не можу,

Та не можна вмирать, коли думка жива,

Коли ранок встає такий гожий.

Коли сонце ясне, в переспіві птахів,

Виплива у молочнім тумані,

І повітря густе, ще від ночі п’янке,

Гоїть ниючу, болючу рану.

А дерева цвітуть, щемко жайвір співа,

Б’ють у груди вишень аромати,

В небі хмарки пливуть і незмога,

О, ні!

Цю незвідану радість втрачати...

Поживемо іще, порадієм іще,

Підлікуєм і душу і тіло,

Щоб Вкраїна жила, щоб і внуки були,

Бо без них все пропаде,

Загине.