14.05.2013 00:00

18+

235

5 | 5

 © Оля Стасюк

Прощання

з рубрики / циклу «Послання до коханого»

І дощ колись прийде. Прийде. Не віриш?

І злива буде. Будуть сотні злив.

А ще колись ти радощі посієш,

А потім жати будеш кращу з нив.

А ще буде трава така зелена,

І сотні будуть жити голосів.

Але це все прийде, – повір, – без мене.

Бо ти мене спинити не зумів.

Бажаю тобі ніжного світанку,

Рожевих мрій, захопливих вершин….

Нехай у тебе будуть гарні ранки

І повно дивних, райдужних краплин.

Нехай буде так гарно, як ніколи.

І сад цвіте, і чистий гай бринить…

Не витримав ти, певне, тої школи,

Тому тобі лишаю ще й блакить.

Отак іду – мене вже не спинити.

Ти не сумуй – весна вже не мине!

Колись зумієш, певне, зрозуміти.

Що в світі цьому все ж нема… мене.