Мелодрама

Він пішов туди, де Літо, Весна,

А воно залишилось, де вічна Зима.

Її серце билось й гукало ще трішки,

Не голосно, всього лише трішки…

Ну, а може,.. а раптом хтось дужий

Почує його… хтось небайдужий…

Почує й врятує від холоду того…

Благало й молило воно лиш одного:

«Спасіть, люди добрі, спасіть, порятуйте!..

Спасіть душу щиру, спасіть, не знехтуйте!..»

Благало й молило воно, та все даром,

Невже хтось поділиться безцінним пожаром?..

А він все ішов,.. ішов, не зважав.

Забувся, мабуть, що колись так лежав,

Що просив і благав, щоб його врятували.

Та тоді ще були люди добру, дістали

Тебе з тої прірви і залатали

У серці твоєму ті глибокії рани.

Позабув… Бо ідеш понад самою прірвою

І не чуєш благань її негучною молитвою.

Ні! Ти все це чуєш, просто йдеш, не зважаєш,

Бо саме для неї колись казав що кохаєш,

А вона.. вона всього лиш боялась кохання,

Боялася муки, болі, страждання.

Та все ж ти змусив її полюбити,

Ти зробив все щоб розквітнули квіти

Кохання, того вічно нев’янучого бажання

Бути лиш поруч із ним,.. хоч чеканням,

Вчним чеканням було для неї це почуття,

І все жти не відчував ні краплі каяття.

Він ішов… ішов нешвидкою ходою, спокійно,

А вона лила сльози, уклонивши голову покірно,

Бо знала, що не верне його більш назад,

Все зруйнував непощадний той Листопад.

В її серці, в її бідному серці усе ще жила,

Ще жевріла любов до нього, плила,

Як човник вірності й надії в океані,

Що звався з давніх-давен коханням.

Лили дощі, гриміли бурі в тому океані,

Високі хвилі той човник підімали

Аж до неба, не жаліли, мучили, кидали,

Ніби грались ним хвилі безпощадні.

Але човник не здавався, не тонув він, він ще плив,

Бо вогник вічної любові у ньому жеврів.

Вона плакала, плакала тихо, спокійно,

Бо не мала вона більше сили.

Лиш тримала у себе в руках

Серце, в якому ще тлів бузцінний пожар.

Її серце билось, воно ще благало,

Тихо благало для неї пощади…

Падав сніг, білосніжний, кришталевий сніг,

Падав до її красивих юних ніг,

Падав, бо звеліла так Зима-

Вічного холоду володарка вона.

Та Зима була не скрізь, трохи далі

Панівало Літо – там було лиш кохання вдале,

Тобто взаємне, щире, безмежне,

Воно сягало неба беззаперечно.

Літо всім дарувало любов, ласку, увагу,

Всі казали: «Дякуєм!!!», а воно: «Будь ласка!»

Не просило взамін нічого, лише дарувало

Людям кохання і знайти їм його допомагало.

І шов він сюди понад тим самим краєм,

Краєм тієї прірви, з якої її серце гукає,

Благає порятунку, пощади у нього,

Та серце гукає тихо, бо воно вже кволе,

Воно б’ється ще трішки, воно замерзає,

А ві робить вигляд, що не чує як серце гукає,

Її серце, її, не чужої, тої, що колись казав, що кохаєш,

А тепер ідеш її там у прірві не помічаєш.

«Як так?», «Чому?», «Невже так буває?»-

В її голові вирують питання.

Буває дівчино, буває як бачиш…

Чого ж ти сидиш, мерзнеш і плачеш?

Життя іде далі, чого ж ти чекаєш?

«Та я не чекаю, я тільки благаю,

Щоб він мене тут не залишав,

Мені дуже тяжко, щоб він зачекав…

Мені холодно тут, серце моє, що в долонях,

Ледь-ледь б’ється, бо змерзло, хоч і у скронях.

Я хочу піти з ним, де вічнеє Літо,

Де немає образ, де все позабуто,

Де тільки любов є, щирість і ласка, я дуже хочу потрапити з ним у цю казку!...

Та він не чекає, він далі іде все, мандрує,

Він, мабуть, про мене давно вже забувся…

Загину я тут, я йому непотрібна,

Йому, мабуть, інша давно вже привітна…»

Вона все сиділа, сиділа й ридала,

А він все ішов не швидко, помало,

Він йшов там, де Літо, де вічне кохання,

А вона на морозі, гріючи серце, вмирала…

Волинська область, 6.12.2012