21.06.2013 18:01

для всіх

766

14 | 14

 © Тетяна Чорновіл

ЕНОТЕРА

з рубрики / циклу «Лірика квітів»

Я – квітка Ночі, ніжна Енотера,

Лише для тебе, Місяцю мій ясний,

В своїх бутонах бережу цнотливо

Вразливу сутність поклику п’янкого,

Що лунко снами стислими нуртує.

У світлі Дня, коли панує Сонце,

Твій зблідлий лик, мов спомин, в небі бачу,

І відчуттям тремтить стеблинка кожна

Того, що скоро… скоро має збутись

У доторках звабливого смеркання!

А коли Сонце скотиться у безвість,

І Ти на небо зійдеш, мій єдиний,

Я вся напружусь, в вись Твою схитнуся,

Наповню щастям срібного проміння,

Бутони, що чекати вже стомились.

Так солодко… Так терпко, Місяченьку,

Крізь Ніч до Тебе вибухати цвітом!

Ще квітка! На! І ця Тобі, коханий.

Хай витончені пахощі пелюсток

Віщують те, що й так давно відоме.

Настане День, розтанеш Ти крайнеба,

Зів’януть квіти лагідні на Сонці.

Та не журись у хмарах, срібночолий,

Злеліє знов до присмерку бутони

Твоя нічна красуня Енотера…