Вранішня свіжість
Легко ворушиться простирадло морської вранішньої гладді. Так здригається спросоння ще меланхолійна хвиля, мов дитя, залюляне колисанкою. Десь, з-під самого найсинішого дна вупучуються заспані хвилі і рефлексивно тягнуться до краю тої вогкої сині, - берега.
Я рву це мирне простирадло морської гладді своїм поглинанням в неї. І стає так затишно у тій вранішній солоності півдня, мов у тій дитинній колисці. Гойда-гой-я-гойда… Аа-а…
Вже далеко за буйки, не помітивши, як добрий кавалок відстані розділяє із берегом. А й справді, після урбаністичних щоденних перегонів, солона вогкість пахне розм’яклою свободою. Не треба говорити, можна і не думати зосереджено – хай і думки собі поплавають…Сонце гладить ластовинні щоки, заглядаючи у розслаблене личко, заставляє мружитись від щирої радості. Такої ж мирної, як вранішнє, мирне, ще безлюдне, морське простирадло…
Вертати б до берега. Хвилинна розгубленість. Але тільки хвилинна…
Вже незадовго, за енні години розпростреться інша гладь життєвого простирадла: колії, потяги, метро, бетонна розжареність магістралей, вулична суєта… Та про це – вже у наступному есеї.
Сполікую сандалі від надокучливого піску, який прилипає до ніг, наче не хоче прощатись із ще одним тимчасовим гостем півдня… Пісок пахне тимчасовістю…
А все ж – ранок усюди блаженний! Такий чистий, вмитий молитвою, водою…Мерщій додому, там, де тішить вранішня роса розбуджені повіки…
.gif "{#}")
Вітання!!!
.gif "{#}")
Справжня ранкова свіжість))) І тут вітаю!!!