18.08.2013 14:03

лише 18+

3402

7 | 9

 © Оля Стасюк

Кінь

з рубрики / циклу «Послання до коханого»

Наче в печері іду навмання –

Більше нема кому ніжно світити.

Ти мені дав золотого коня,

Ти мені дав своє серце розбите.

Я доглядала за вірним конем,

Серце твоє диво-зіллям поїла.

Потім подався ти з дому дощем –

Кінь золотий став заболено-сірим.

Сотні ночей я чекала тебе,

Тисячі днів проминуло – чи сотня?

Де було серце твоє дороге?

Хто цілував твої руки холодні?

Ти повернувся весняного дня,

Та не пішов навіть далі порога.

Ти захотів відібрати коня –

Того, що сірим став із золотого.

Сірий кінь рвався до мене, як міг.

Небо було навіть в тон йому – сіре.

Тільки ти вивів його за поріг –

Грива шовкова ураз почорніла.

Потім у поле пірнула пітьма,

Зорі забрала і трави зелені.

Скинув тебе чорний кінь із сідла,

Кінь вороний повернувся до мене.

Сотня з тих пір вже згоріла заграв…

Тихе життя – наче темна дорога…

Вічне спасибі, що ти мені дав

Вірного друга – коня вороного.