Здавалося, що буде вічно...
Здавалося, що буде вічно
Тепло, п’янке й квітуче, літа.
Й, на перший погляд, алогічна
Пожовкла на березі віта.
Й раптова з ранку прохолода,
І якось зимно проти ночі,
І в небі дощова погода
Закрила місяць й зорі-очі…
І люди, якось неохоче,
Шукають чоботи в коморі.
І листям вітерець шурхоче,
І з стріхи капотить надворі.
І до останньої хвилини
Нема бажання упізнати
Знайомі і сумні картини,
Що осінь вміє малювати.
Хоч на продовження тепла
Жевріє ще у нас надія,
Та осінь вже ся відбула,
Вона вже звершена подія.
Вона нас тягне в листопад,
Дерева голить без жалю…
Сумує біля хати сад,
В якому листя я палю.