Пісні
Вона швидко залопотіла японською. Ця дівчина завжди переходила на японську, коли гнівалась. Хоч і знала, що я нічого не розумію. Надмірно жестикулюючи, кляла мене, мабуть, на чім світ стоїть, а чорне смолясте волосся розсипалося по плечах, прикритих тоненьким шифоном білої сукні.
Хто вона? Звідки тут узялась? Така тонкоброво-смугла і розкосоока? Чому я її знаю?
Я сидів у кріслі, як належить справжньому мачо. В сірому костюмі, навіяному останнім вітром модних тенденцій самого Парижа, і пошитому там же на замовлення. При краватці, вузол якої манірно приспущено трохи на лівий бік. І посміхався. Доти, поки не отримав ляпас.
Я не терплю ляпасів.
Її тонкі зап’ястя мало не переломились в полоні моїх долонь, мов пересушені патички. Я трусив нею, як діти яблунею восени, щоб поласувати досхочу медовими плодами. А потім відпустив, і вона пішла. Пішла назавжди. Вдарилась головою до кута журнального столика і залишила від себе один-однісінький спогад – червону пляму крові на зеленому килимі.
А у нас, напевне, були і найкращі хвилини.
Я пам’ятаю, як вперше подарував їй мокрі від дощу квіти. Здається, це були орхідеї. Так, тигрові. Я взагалі люблю орхідеї. І вони їй теж подобаються. Мабуть... Я купив їх тоді у жінки, яка забула накрити свій товар від грози великою парасолею.
А подарував квіти на тому місці, де ми мали необережність познайомитись.
Такі дивні обставини! Вона потрапила під мою машину, коли переходила дорогу. На самому перехресті чотирьох вулиць цього міста. Крайня неуважність з її боку.
Ні. Я все розумію.
Мусив відшкодувати кошти на лікування. Всі, до останньої копійки. Навіть декілька разів навідував у лікарні. Їй призначили окрему, але якусь чудернацьку, палату. З рожевими стінами, розмальованими великими зеленими листками. Я довго дивувався, та мені потім пояснили, що це кольоротерапія для заспокоєння нервової системи пацієнтів.
Я не проти, хай вона буде спокійною.
Врешті мені набридло дивитись на ті зелені листки і я забрав її звідти. Звісно, до себе додому.
Я твердо знаю, що мене тоді в ній зачарувало. Вдячність. Вдячність мені, яка наскрізь пронизувала усе її: посмішку, погляд, жести і вчинки.
Вона варила каву божественного смаку, а чайну церемонію ще з дитинства відшліфувала до автоматизму.
А голос! Звісно, що живучи тут, у цьому місті, у цій країні, вона говорила моєю мовою. Щоправда, з легким акцентом, проте це не відбирало від її голосу тієї природної мелодійності. Зате співала тільки на своїй. А мені подобалось слухати ті пісні. Оксамитові. Тембрально та тонально довершені. Насичені особливим почуванням душі, яка знаходиться далеко від батьківщини.
Одного разу я запитав, про що вона співає.
Це була історія одного мужнього воїна. Він, захищаючи свою країну, перейшов усі жахіття війни. Та коли повернувся додому, побачив, що вороги люто та безпощадно замордували його кохану, а її кров волала про помсту. Та він настільки кохав дівчину, що навіть звершена помста не заспокоїла його пристрасної душі. Цей мужній воїн, якого не брали ворожі кулі, був зломлений споконвічним почуттям. Тому вирішив якнайскоріше з’єднатися з коханою бодай на тому світі.
Так я дізнався про самурайський звичай сеппуку.
А ще вона вміла замотуватись у ковдру, наче в кокон. Стягувала її з мене і замотувалась так, що я не міг розмотати. Тому довелося придбати ще одну. А те, спільне, віддати їй. Спочатку вона образилась, а потім почала розкриватися вві сні. Не знаю, чи від того, що відчула повну свободу володарювання тїєю ковдрою, чи тому, що в місті нарешті закінчився сезон дощів. Тепер вулиці заливала нестерпна червнева спека.
Її улюблені кольори – це червоний і білий. Кольори прапора країни сонця, що сходить.
Одного разу вона була дуже сумною. Занадто сумною, як на мене. І для того, щоб не терпіти того суму, я запросив її до ресторану. Найкращого та найдорожчого ресторану міста.
Та біла сукня простого покрою і червоний шарф на тонкій шиї. Зібране волосся в хвіст на потилиці. Мила біжутерія замість дорогоцінних прикрас… Вона ніколи не була красивішою та принаднішою за тих жінок, з якими я раніше приходив до цього елітного закладу. Вона це знала. Можливо навіть ображалась. Та я завжди замовляв те, що вона бажала скуштувати, і її сум щезав.
Але не цього разу. Сьогодні він чомусь переріс у гнів.
А мені подобалось, коли вона гнівалась. Розпашіле обличчя набирало тоді особливого відтінку, а очі горіли неймовірним вогнем. Тіло ставало пластичним і гнучким. Вона тараторила без угаву, втілюючи ієрогліфи у звук. Та я ніколи не звертав уваги на ті крики. А просто впивався її темпераментом, сидячи в кріслі в розслабленій позі, і посміхався у відповідь.
До сьогодні.
Чи кохав я її? Важко сказати.
Я НІКОЛИ НІКОГО НЕ ЛЮБИВ, ОКРІМ СЕБЕ.
А тепер взагалі стояв над тілом, дивився і дивувався, як вона посміла отак мене покинути, лежачи на килимі з розкинутими вбік руками та ногами, зігнутими в колінах. І тут до мене прийшло деяке усвідомлення. Несподівано для себе я зрозумів, навіщо вона співала ті пісні про хороброго воїна.
Вона все знала наперед. Навіть те, що саме в цю мить я згадаю той день, коли успадкував від батька «Берету» повоєнного зразка в ідеальному стані з повним магазином набоїв. Вона знала також, що я знову до болю і щему захочу почути її пісенну тугу за батьківщиною.
Вона вочевидь це знала.
Калуш, 22.09.2009р.
