ДО КОБЗАРЯ
Якби, Кобзарю, ти спустився,
З небес до грішної землі,
Та подивився, як лютують
На цьому світі упирі?!
Як свій народ занапастили?
У злидні чорні завели?
Та ба-чи свій? Бо до керма,
В 17-м вождя пустили
Й тоді такеє учинили,
Що вам й не снилось, за царя.
І Богородиця свята,
Кроваві сльози лила..., лила,
Ключі від Раю загубила,
Чи хтось украв їх зі стола?
А сліз тих - ріки, крові - ріки,
І гори трупів, жертв без ліку,
Здирав з нас пасма Сатана
І пришивав на шапки дітям.
О рідна матінко моя!
Не знаю, чи знайдуться сили,
Щоб тії ріки зупинили?
Чи голодранці і шпана,
Назавжди нам хомут наділи?
О так, Тарасе! Придивися!
Послухай той огидний бруд,
Що із Кремля на нас полився.
На небесах нам пригодися,
Можливо іх усіх на суд,
Призве колись твоя правиця?
А може, ти єжи єсі
І не спускайся з небесі,
Бо від Едему ті ключі,
Уже у `` Хама`` завелися,
Він, час від часу, уночі,
Приходить поливати листя,
Рената - поле коноплі.
Ось так, Кобзарю, тільки тут,
На все це можна подивиться,
Мов оковитою впилися,
У їхній мові тільки блуд.
Дивись, Тарасе, не купися!
За нас тихенько помолися,
І де єси - то там і будь,
Бо в цьому світі, наче вепра,
Тебе, Кобзарю, зацькують.
