Марина
з рубрики / циклу «Оповідання»
Ввечері Марина прийшла до моря. Певне, її все-таки тягнуло до цієї купи води. Бо Марина – морська. Або морська – бо Марина…
Та ну його. Це все надумали люди.
Злі, добрі, не дуже злі, в міру злі, просто злі, складно злі та байдуже злі.
Загалом, звичайні.
Так-от, чи це хтось вигадав, чи це навмисно, але Марину завжди тягнуло до моря. Якби не було моря, тягнуло б ще кудись. Але, коли тягне до моря, це краще, ніж тоді, коли тягне, приміром, до Марсу. Марс не послухаєш. Марсу не торкнешся. Марсом не вмиєшся. І взагалі – навіщо людям тягнутись до Марсу? У них є море.
Але було ще щось, що стояло між Мариною і морем. Вірніше, було так у її уяві, а насправді існувало десь аж за межами планети. Вона завжди боялася його – повного, світлого, сліпучого місяця, що інколи сходив над морем і забирав його у неї. Забирав щоночі, потрохи, але у цю фазу – найбільше.
До води доводилося іти аж до чорних скель, де все було у слизьких, мокрих водоростях, які обплутували ноги, заважали йти і звивалися, як вужі. Вони жахливо нагадували деяких людей. Це нестерпно – коли природа починає нагадувати людей. Природа створена, щоб бути відмінною від банальної сірої маси людства. Тому вона й досі існує.
Марина не так побачила, як відчула цей місяць – він потрохи виходив з-за хмар і неприємним блиском ішов по воді.
Ззаду долинав гул міста, ненависного, бетонного, жаркого, де все задихалося і хапало повітря ротом, як риба. У містах зазвичай усе задихається – навіть у -25 морозу. Не від температури, а від атмосфери. Давньої атмосфери масовості, атмосфери стада, яка стискає не так горло, як скроні. Люди існують довше, але не живуть, а задихаються. Марина надто рано це зрозуміла і шукала ковтку повітря. Тому її так манило до моря.
Спереду виринав сліпучий диск, пік, пропалював наскрізь і душив своїм сяйвом. Місяць душить інакше – він не стискає горло, як люди, ні скроні, як місто, - він душить очі, просто-таки витискає з орбіт і проникає крізь них до мозку.
Марині зробилося парко; вона важко дихала, заслонювалася від місяця, від його божевільно сліпучого туману, але не могла зробити й кроку назад. А коли людина не може зробити й кроку назад, тоді вона гине…
Марина скинула руки догори і кинулася у воду.
…………………………………………………………………………………
Коли вона випірнула, місяця вже не було. Над горизонтом посвітлішало.
Воно гнало теплі хвилі і блищало у краплях на довгому хвості.
Русалка? І нехай. Байдуже.
Берег жвавішав, приходили люди, але Марина вже не чула цього. Вона вдихнула на повні груди і попливла вперед.
До сонця.
