Без імені
Гулом важким сновигають у натовп зачинені
тисячі масок з обличчями тисяч життів.
Іде чоловік, що не має ніякого імені,
маски не має і зовсім не має слів.
Слідами безликими кроки в дорогу впиваються.
А як щодо цілі? Чи, справді, все має ціль?
І для чого ім’я? По мені й того не зостанеться...
Та коли ти не маєш нічого, ти є тільки свій.
Гулом важким сновигають безладні товпи.
З-під маски не видно, котре проживають з життів.
І навіть ніхто не помітить (це, може, й добре),
коли маски у тебе нема і немає слів.
Рипіння старих черевиків топиться в вирі
безкінечно-потрібних-мега-важливих слів.
«А шкода, що він так прогавив зі своїм ім’ям,
а то би міг зараз сказати усе, що хотів».
Бо ім’я важливо, потрібно, та й конче мати.
Це так, як обличчя, як кожне із тисяч життів.
А як іще можна себе показати, назвати,
дістатись до виру мега-потрібних слів?
У безладній товпі гулом важким засіяній,
де важливо себе назвати комусь і собі,
йде чоловік, що не має ніякого імені
і не знає нічого про жодне зі своїх життів.
Бо товпа - це товпа... І слова теж бувають мертвими.
І з масками вічна морока, котру не вдягай...
А якщо тільки йти, просто йти між життями і смертями,
то не мати ніякого імені зовсім не жаль.
