Іще не осінь, та нема вже літа...
Іще не осінь, та нема вже літа.
Журливий дощ виспівує пісень.
Потоки дощові нові корита
Торують у моїм дворі щодень.
Жовтіє листя якось неохоче.
І вже злітає долу де-не-де.
І носа запах осені лоскоче,
Яка до нас невпевнено іде.
Вона, немов соромиться, крадеться,
Навшпиньки, ледь ступаючи в траву.
На гілках саду павутинням в`ється,
То кине з неба хмару-булаву…
Одного дня, це трапиться раптово,
Вона загляне прямо у вікно.
І ти побачиш ранком на Покрову,
Лежить жовто-червоне полотно.
Воно укрило все до виднокраю,
Намочене дощем, немов сльозами.
Ніяковіє ліс зелений з краю –
Насупився хвоїнами-бровами.
Ти прошепочеш: "Осінь…" на світанку,
Здригнешся захололими плечима.
Вона уже чекає нас на ганку,
Тупцюючи на дворі за дверима…
