А тепер ти будеш гратися такою лялькою?
Коли твої холодні льодяні очі пронизують наскрізь мою оголену душу мільйонами колючих уламків від розбитих дзеркал наших мрій, я просто стою і босими ногами топчуся по гострому лезу скла, аби щось відчувати в цьому світі, щоб переконатися: я ще жива…
Коли у погляді вже неможливо прочитати будь-що, крім всеохоплюючої ненависті, я шукаю в ньому крихти відблисків почуттів, що згасли, мов жаринка від ледь відчутного вологого подиху раптового дощу.
Коли в повітрі утворюється небезпечна вибухова суміш від спільної втоми і постійного напруження тіл, від важкості думок, мої крила ховаються, кутаючись в теплий шерстяний жакетик, бо крім нього тепла вже не дарує ніхто і ніщо.
Коли я, твоя лялька, знесилено опустила руки і байдужими рухами намагаюся відтворити танок божевілля під стогін скрипки, що оплакує наше минуле, ти розгублено в півподиху ковтаєш повітря, бо не знав, що іграшка знесилена і ледве здатна розплющити заплакані очі, щоб поглянути на тебе знову.
Коли натягнуті струни рвуться, а ми з останніх сил намагаємося зв’язати їх в єдине ціле, утворюючи заплутаний клубок суцільного нерва, біль розчарування пронизує нашу свідомість, і ми починаємо тонути в життєвому океані бермудського трикутника…
Ми йдемо на дно. Вперто, упевнено повільно опускаємося в імлисту темряву безодні на відстані нерозділеного кохання один від одного. Я ж казала, що буде боляче… Знаю, що боляче… Але вже не відчуваю…
Ми з’єднанні невидимими металевими ланцюгами по руках і ногах, і я все намагаюся похапцем відчути їх на дотик і звільнити нас від цього зв’язку. Відпусти мене, чуєш? Не можеш? І я не можу…
Якби це було мені під силу, я б розірвала їх, але сили давно вже покинули залишки тіні від минулої мене, і ми продовжуємо занурюватися в безодню пустоти разом. Звільнися, чуєш? Не можеш? І я не можу…
Якби це було можливо, ми б спробували це в двох… Можливо? Можливо!
Давай зберемо залишки волі в кулак, акумулуємо все напруження між нами і направимо в єдине русло, щоб нарешті спали тісні ланцюги, що душать наші тіла. Зібрали і… направили, єдине що не врахували наше невміння рухатися в одному напрямку: я – на захід сонця, бо не хочу зажмурюватися від його яскравого проміння, відвикла від світла; ти – на схід, бо, попри все, відблиски надії пробиваються з твоєї душі, не зважаючи на мою байдужу темну складову…
Щось тягне між ребрами, наче стопудова гиря, я задихаюся від болі. Болить? То я ще жива? Останній спільний ривок – моє серце виривається з грудей і падає під наші ноги. Тук-тук… Тук-тук… І відгомін брязкання залізного ланцюга, який путами сковував його, ехом відзивається в нашій пустоті. Але зв’язок не розірвано. Руки і ноги досі прикуті міцним металом між нами. І ми продовжуємо йти на дно. Вперто і упевнено… Разом… Але тепер я точно знаю, що життя в мені немає, бо всі наші намагання змінити щось на краще просто вирвали з мене його дух назавжди.
А тепер ти будеш гратися такою лялькою?
10 листопада 2013 р.
