Євангеліє від Пилипа

Славця моя приснопам¢ятна, ска¢у, не такою вже і прикрою жінкою була. Ґаздиня з неї – кого завгодно запитайте - хоч куди: і в домі wszystko w porządkie[1], і дітлахи ситі, доглянуті, і межи люди не гріх показатися, якщо ноги на глянц виголить. Ну, побурчати може, гніватися зо три неділі вміє, а годна і ховшнею[2] по лобі з¢їздити. Але виділи би-сте її сестричку, то в один голос мовили би, що моя жінка – сущий янгол, хіба безкрилий і на куценьких поросячих ратичках…

                Її сестричка, певне, мала народитися хлопчиськом, але піська їй трісла надвоє – то мусить писатися бабою. Ориська – жінка кремезна, як племінний бугай, шерсті на собі носить, немовби добрий мериноський баран, а коли вже зачне пашталакати, то і розслаблених на ноги поставить, і, ка¢уть, що мерці оживали, аби на своїх ногах утекти подалі від її слів… Але і з нею можна миритися, коли знаєте Михайла Клепача. То її чоловік, най би до раня не дожив…

                Сам дрібний, мов та цьма[3], що в старому кожусі сидить, а смердючий навіть на вигляд, і нюхати не треба. І говорить так, ніби висмердітися хоче, а не слово мовити:

                - Ич, швагерику, який ти пустий безпородний бумбак[4]! - це замість привітатися.

                Називає себе закарпатським русином. Але був я і в Карпатах, і за ними, та ніде таких мерзенних, навіть наполовину, не здибав. Бреше, певне…

                Якось трудився я в садочку… Люблю свій сад, бо він на рай подібний. Навіть Адама з Євою три дні тому на гріхопадінні застав і самим лементом вигнав із раю.

                - Що вам, вуйку, - ка¢е шмаркатий Адам, - корчів шкода? Кольки би вас скололи!..

                - Нє-е, - мовлю, - кольки би тебе скололи, бо воприни[5] нинька вродили добре, навіть рясно. Але ти би ще онде на вуликах кралю свою користав. Не шкода дупи молодої? Шануй, бо до старості ой як далеко, аж далеко…

                Яке ваше діло, хто то був?.. Не ска¢у, бо і сам не безгрішний, і не про тих молодяток мова. Я говорив, що труджуся в садочку в затінку під абрикосою, аж заслинився спросоння, як з¢являється переді мною швагро Михайло, русин закарпатський. Бігом перехрестився - мо¢, гадаю, щезлик? Ні, живий, іде до мене, усміхається і смердить так, що навіть цапа сусідського знудило би.

                - Дай Боже, Пилипе! - вітається.

                - Ага, тебе почує і дасть поза вуха!

                - Хто як робить, так і має! - і питає: - Ну як барацки[6]?

                - Покуштуй, може і вдавишся, - ка¢у не без надії. - Зроби людям празник.

                - Тобі би тілько празникувати, лайдаче… Ага!.. На! Поцілуй мене деська[7]! - і показує, де саме. - Я стілько їхав, бо на тебе, злидня, збізувався[8]. А бодай би тобі заклястися[9], коли грошей не хочеш…

                Клепачі – дарма що рідня, фамілія, а люди заможні, бо такі скупердяї рідкісні, які раз на століття народжуються і докупи сходяться. Приперлися в таку далечінь – самі мешкають в … - з півлітрою і коробкою цукерків, які в літню спеку простіше намастити на хліб чи дати псові хай повилизує – він то любить. Хотіли, аби я змилувався і підсобив дорогим родичам у їхній скруті, бо на кого покластися можуть, як не на людей рідних і порядних. Самі мають їхати кудись на води, бо ще сподіваються нарешті дитинча заклепати, але так їхній гешефт захиріє. То дуже просили - знову погар пальонки[10] аж по вінця налили, і Славця мовчить, за рукав не сіпає, ноги не топче й оком не моргає, - аби я трохи поторгував їхнім печальним крамом:

                - Ти, Пилипцю, - мовить Ориська поважно, - руки золоті маєш, то всі знають: і лєнту підпишеш, а коли що, то і клепсидру[11] по-людськи намалюєш. На тебе вся надія!.. За твоє здоровля!..

                А Міхал, богар бідишний[12], усе підливає і підливає…

                Спочатку я трохи покомизився, покрутив носом, набив собі ціну, але коли вже пом¢як, як г… - ой! - як той віск на полуденному сонці, то і погодився…

                Назавтра я вже сидів на базарі серед вінків, хрестів, лампадок та іншої скорботної всячини і весело споглядав на світ. Коли хто здуру ска¢е, що світ широкий, не вірте, бо він не такий. Бачили би ту, на котрій світ зійшовся клином!..

                Вона торгувала акурат навпроти мене… Чо¢ відразу трунвами?.. Квітами, то також скорботний товар, але й на інші треби без них також не обійтися. Були тут і “коронадо” – ніжно-рожеві, як то належиться хворобливим устам цнотливиці; і “глорія деї” – аскетично-жовтаві, як і личить божевільним особам священного сану; і вульгарно-еротичні “конфетті”, а ще безліч інших троянд. Кожна зі своєю назвою – настільки чудернацькою, як і невідомою, але кожна вабила око…

                Мій нанашко, коли-но перші клепки почали злітати, давав мені цілий букет квітів – а він просто кохався на тюльпанах! - і казав:

                - Будеш іти по вулиці, то даруй кожній жінці і дівчині. Просто так, заради самої посмішки…

                Дивний був чоловік… Вам далеко до такої святості…

                Жінка посеред трояндового раю нагадувала… ні, не квітку, а комашку… Чо¢ відразу осу?.. Ще про мандевошку забули-сте, то також – яка-не-яка, але комаха… Ні, то була бумбарішка[13], так мовив би мій смердючий родич, закарпатський русин, якби його слова вміли пахнути. Так, і справді, бігме Боже, воістину бумбарішка! Сама невеличка, а ладна і жвава, при тілі, але не товста, і смалець не висить, і кістки не скриплять та помацати хочеться. Чорнява: певне, колись татари по генофонду пройшлися. Оченята круглі й вологі, як у цуценяти. Та, мабуть, цілющі, як карпатські буркути[14], і зиркає ними так, ніби дзюркотить прохолодою і затишком. Казали мама колись: “Не пий, синку, зимної води, бо голос начисто стратиш”, а від цього джерела і розуму позбудешся… Зодягнути б її у трояндово-червону сукенку з великими чорними горохами – і викапана бумбарішка. Навіть волосся пишне розпущене і пасмо в¢ється, якось так неслухняно звисає перед лицем - бігме тобі комашині вусики…

                Зиркаю день, споглядаю другий, дивлюся третій, а на четвертий вже і світу білого не помічаю – лише троянди і бумбарішка між ними…

                Якось хлопці – був серед них один, Василем звався - ка¢уть:

                - Плюнь! Не від сего світу вона! Усе свого принца чекає! Самій борше[15] під сорок, як за тридцять, а вона у казки вірить!

                - Може, немає у вашому містечку принців. Перевелися?

                - Як нема? Онде Микола, той як на кого оком кине – здурить, навіть у слупі[16] дірку знайде. А вона не дала!

                - Отже, не принц той Микола, а так собі зашмірганець.

                - Як шмірак? То мій брат!

                - То ви обоє не княжої крові, хіба на княжому маєтку овечі бібки крутили. Може, то через вас жінки повиїжджали звідсів – хто на заробітки, а хто світ за очі - бо принци перевелися?

                Ось так, словом за слово, а ледь не побилися. Мав би - міркую - той Василь бодай трохи сили в руках, то народ би натішився, а так він лише надув свої курячі груди, покрутив пальцем коло скроні і ка¢е:

                - Також мені принц приїхав! На білому коні з отакими, - і показує два кулаки докупи, - яйцями?.. Мудрий?.. Чи як?.. Головатий?.. Га?.. Як у тій пісні…

                І голосно – на півбазару – затягнув скрипучим голосом похабну коломийку:

                                               Ой летіли штири пуцьки попід самі хмари.

                                               Такі були головаті, що не мали пари…

                По цім фальшивім мотиві наші з Бумбарішкою погляди вперше зіткнулися. Відий, і вона вже й раніше чула цей фольклорний витвір…

                І як приступитися до такої?.. Цілу ніч думав, не спав, ока не склепив і на хвильку… Назвався принцом, а сам як пацан сімнадцятирічний…        

Але наступного дня все і сталося, владналося само собою, але я твердо переконаний, що то - воля Божа.

Ходила базаром дивна пара, міжнародний екіпаж. Вона з наших, місцева, хлопці її крадькома за гузицю мацали і навіть по імені звали, але я не запам¢ятав, а він – сеньйор, іноземець, певне, італієць чи португалець, бо більше на цигана схожий. Вибирали вони вишивки – убруси, рушники, хусточки. А продавав такі витвори один чоловік на ймення Остап, якраз за десять кроків від Бумбарішки. Покупці виявилися такими занудними і дотошними, як моя Славця в чистий четвер – ні тобі спокою, ні норми, то принеси, сьо віднеси, а оте подай, лиш би на місці не сидів. Остап що не пропонує – усе не так, особливо коли за сорочки жіночі взялися. Тут візерунок запісний, тут – надто забитий, тут – якийсь ніби траурний, а там наче і все гаразд, але якось в око не впадає. Тільки морочили чоловікові голову. Іноземець лише поклацає язиком, похитає сивою головою і пробелькоче щось таємниче, від чого супутниця робиться таким прискіпливим критиком, що диву даєшся, як отакий непотріб можна ще й за гроші продавати. Спочатку я сидів собі тихесенько, бо скромний від природи, нікуди не влазив, скромно тримався скраю, але дивлюся, що без мене не обійдеться, то й ка¢у:

                - Чого ти, жінко люба, Господа гнівиш і світ хочеш закаляти? Його й без тебе є кому поганити! Хто ж отак роздивляється вишивки? Ще би на опудало їх натягнула і там оцінювала.

                - А ти що за оден? Щось перше тутка не виділа?

                - Яке ваше діло, пані сеньйоро? Не такий я і нікудишній, аби-сте на мене задивлялися! Онде, маєте свого цигана – і йому в розпірку заглядайте! А я про що - ліпше послухайте мудрого чоловіка - мовлю: онде дивіться, яка красуня троянди продає! Не модель якась ґандрибата і глистами заморена, а дивовижа відсвітішна… Одягніть її, попросіть одягнути – і побачите, яке це вишиване диво!

                Бумбарішку впрошували чи не усім базаром перетворитися на модельку, але коли врешті умовили, то ця комашка, ця буркутоока красуня перетворилася на справжнісіньку принцесу. Ви ніколи не бачили принцеси?.. То я вам опишу… Червоно-чорна палітра вишивки, пишні коралі і вперте пасмо волосся, яке кучерявилося перед обличчям, - усе промовляло, кричало: “Вона не маленька жінка, а бумбарішача принцеса”.

                Ви не знаєте, може у бумбарішок є цариці? Як то мають бджоли чи мурахи?.. Ні?.. А так хочеться вірити…

                Сталося так, що підстаркуватий сеньйор скупив чи не весь Остапів крам – навіть дурнуваті матрьошки, дерев¢яну ручку у вигляді готового до спарювання гуцула - знаєте, є такі? - і півдюжини недолугих китайських оберегів. Як чоловік порядний, ґоноровий і зовсім не скнара, Остап запросив нас до себе “на каву”.

                Поки дівчата, Бумбарішка й Остапова Олена, варили каву - а перед тим її треба було піймати, зарубати і обпатрати, - я, під приводом поміняти шкарпетки, мерщій побіг до швагрової хати, де вже який день одноосібно господарював. Там я вчинив небувале блюзнірство, як потім на півміста і цілу родину репетувала Ориська, - обірвав з-перед хати найкращі троянди.

                - Це вам! - протягую букет Бумбарішці.

                Дівчина усміхнулася:

                - Спасибі, але я сама продаю квіти…

                - Якось я піймав себе на тому, що став частіше купувати вінки, ніж букети. А так охота відчути себе добродієм, чоловіком…

                - Принцом?

                - До чого ми дожили, коли тільки принци здатні подарувати квіти!.. Ого!.. Добре, що хресний мій на шляху до істини!.. Він недарма говорив: “Даруй квіти кожній жінці, просто так, заради усмішки…”… Знав чоловік, про що ка¢е…

                Я ще говорив і говорив, а з Бумбаріщиних очей і насправді забили солоні буркути…

                … Та яке ваше діло, що було далі?.. Сам не знаю… То вже нецікаво… Будьте принцами, навіть тоді, коли прислуговуєте лакеями…

Чернівці, 2006