15.02.2014 01:35
© Оля Стасюк
Чарівниця
з рубрики / циклу «Послання до коханого»
Я дощі відміряю спекою
І всі сонячні дні – туманом.
Як захочу – злечу лелекою,
А захочу – барвінком стану.
Я живу, де поля неорані,
Де у небі не видно краю.
Білі крила ще маю зоряні,
Під плащем їх завжди ховаю.
Різні трави до мене горнуться,
І шепочуть ліси до мене.
Замість ворона в мене горлиця,
І лани в мене є зелені…
А іще я завжди приречена
Знати сонця мінливу вроду,
Що ожина солодка – ввечері,
І цілюща роса – до сходу.
Коли хочеш у світ мій зринути,
Мусиш слухати кожну птицю.
Повітрулею звуть мене іноді,
Часто кажуть, що я – чарівниця.
Ти не вір, що говорю з духами –
То надумали люди духів.
Можеш небо у мене слухати –
Воно варте того, послухай!
Поговориш з старими соснами,
Силу річки візьмеш в долоні…
А ночами, бува, морозними
В мене зорі іще й холонуть.
Я не буду поїти трунками
(Ну хіба що ти дуже схочеш),
Ще й від мене підеш з дарунками –
Краплю сонця заллю у очі.
Там, де весни ростуть смереками,
Маки – мовби залиті кров’ю,
Я дощі відміряю спекою,
Виміряю людей любов’ю…