Пронизане болем дитинство

На лавочці, під хатою сидить 

Старенька жінка з добрими очима. 

Втомились ноги, сіла лиш на мить, 

Від сонця на чоло сповзла хустина. 

Задумалась про швидкоплин життя, 

Про свою старість, сиву й одиноку, 

Про те, куди немає вороття 

І про дитинство, і сумне й жорстоке. 

Жорстоке, бо лишилось в давнині, 

В жахливих спогадах трагедії людської, 

Десь за кордоном, на чужій землі, 

Хоча тоді і не була чужою. 

Там народилась, там вона росла, 

Війну злощасну з болем пережила 

І підлітком зовсім іще була, 

Коли ціле село вночі спалили. 

Це на Надсянщині «гуляли» «крайові» 

І виганяли люд з своїх поселень, 

У Пискоровичі ввірвались вони в сні 

І всіх вкраїнців (майже без обмежень) 

Загнали в школу, хто у чому був, 

І розстріляли у звіринній люті... 

І дотепер той автоматний гул 

Дзвенить у скронях, не дає заснути. 

Таке дитинство. Ще донині страх 

Іде за нею, причиняє муки, 

Хоч залишилось все у тих краях. 

Росла ж бо тут, тут її діти, внуки. 

І правнучата прибіжать з садку 

Щось запитать в старенької бабусі 

І зараз тут, на лавці, в холодку 

То наче вічність - ота мить розлуки. 

Не одинока, та якась сумна 

В тривогах і думках чекає часу, 

Коли вбіжить щаслива дітвора 

Й веселим сміхом спогади загасить... 

Ще пам`ятає обгорілий храм 

І кров, що запеклася на стежині, 

Відважна полька їх спасла отам, 

Сказавши, що вони її родина. 

Вони - це п`ятеро маленьких діточок 

Та її матір з немовлям в корзині, 

Потім дорогою, всю повною пасток, 

Сюди дісталися, де і живуть понині. 

Та й тут спочатку їх не прийнялИ, 

Подовгу називали чужаками, 

Чи лемками. Та все ж роки пройшли 

Й життя розставило усіх, як слід, місцями. 

Хотіла ще згадати голод, біль - 

Та відчинилась хвіртка на подвір*я 

І теплі рученята звідусіль 

Прогнали враз усі сумні видіння... 

Лиш сльози не спинили на очах. 

«Чого ви плачете, бабусю?» - запитали. 

«За вас боюся!» - мовила в сльозах, 

Обняла щиро і розцілувала. 

Пискоровичі – наша спільна рана 

Минуло вже 65 років від часу масової депортації українців із їхніх батьківських земель, які внаслідок установленого наприкінці Другої світової війни радянсько-польського кордонного розмежування відійшли до повоєнної Польщі.  

Хоча тодішні правителі називали це примусове виселення “добровільною евакуацією”, важко уявити, щоб понад 700 тисяч українців Холмщини, Південного Підляшшя, Надсяння та Лемківщини – споконвічно корінних мешканців цих країв – чомусь раптом поголовно захотіли покинути рідні оселі, святині, могили предків і добровільно їхати до “більшовицького раю”. 

Насправді ж місцевий український люд змушений був покидати рідну землю, насамперед через повсюдні напади польських боївок, грабежі, вбивства місцевих українців, які на Холмщині почалися ще в 1942-1943 рр., а в Надсянні сягнули апогею навесні 1945 р. Попри це, офіційно встановлених термінів виселення не дотримувалися, тому з вересня  

1945 р. “добровільну евакуацію” проводили спеціально підготовлені вояки трьох дивізій Війська Польського. Декілька годин на збір – і під солдатським конвоєм валки українських селян покидали свої домівки та прямували до визначених залізничних станцій, очікуючи там іноді декілька тижнів просто неба на товарні вагони, щоб потім ще тижнями в антисанітарних умовах добиратися до місць свого майбутнього поселення. Саме так депортували абсолютну більшість українців Любачівського, Ярославського, Перемиського, Ліського та Сяніцького повітів. 

За неповними даними, під час депортації українців від середини жовтня 1944 року і до її завершення в липні 1946 року було вбито приблизно  

20 тисяч українців. Символами тієї трагедії, зокрема в Надсянні, стали Павлокома (366 жертв), Пискоровичі (декілька сотень жертв), Гораєць (198 жертв), Березка (180 жертв), Малковичі (154 жертви), Бахів (90 жертв)  

16 квітня 1945 р. представники радянської переселенської комісії в супроводі кількох озброєних червоноармійців покликали велику групу місцевих українців до школи на збори, пов’язані з їх переселенням. Їм обіцяли захист від можливого нападу озброєних польських боївок. Перелякані люди повірили, що червоноармійці справді захистять їх від чергового пограбування і вбивств, тож зібралися в школі та біля неї. Але десь о третій годині ночі 17 квітня 1945 р. до школи під’їхали кілька підвод з озброєними польськими бандитами. Червоноармійці покинули зібраних людей напризволяще і зникли. Бандити “Волиняка” і “Кудлатого” оточили школу і навколишню територію та почали розстрілювати українців. 

«Львівська газета» 32/8399