Плакав дощ волого за вікном,
Тихо потяг стукотів маленький.
Ніч лягала тихим полотном
На ліси, озера й навіть рейки.
Зорі світлі сходили з небес,
Ліхтарі мінилися прозорі.
Тихо мчав замріяний експрес
В райдужну безодню кольорову.
Мирно дихав, їхав, стукотів,
Спочивав недовго – час від часу.
Ніч збирала світлу далеч снів
І складала в дивні перифрази.
На полях, немов на полотні,
Малювала літери таємні:
Хто як жив на дивній цій землі,
Хто кохав, і як, чи не даремно…
Тишею здіймалися слова,
Будували ніжну повість ночі.
І, здавалось, мить лише – й земля
Світлими зірками запророчить.
Розливалось марево небес,
Чарувало золотою ніччю.
Тихо мчав замріяний експрес
Непростим і звивистим сторіччям…
