Коли небо стає білим
з рубрики / циклу «Палітра мрій»
Господи, як же зацвіли абрикоси. Який аромат, яка краса. Закутатись би в ту квітучу пелерину, і полетіти. Полетіти і забути...
Ніжність-це те, що можна дарувати кожного дня, кожної миті, в думках, в коротких зустрічах, в мріях, в словах, в чеканні. І Вона дарувала. Вона летіла з Ним у їхнє небо. В небо, яке Він зробив білим від болю.
- В твоїх очах всесвіт!
- Люблю, як же я тебе люблю!
Яке красиве те квітуче дерево, нахилила гілочку і вдихнула аромат. Цілий букет п`янких пахощів, де все в єдине і час, і мрії, і спогади. Забути...
- Хочу до тебе! Моя!
- Не віддам! Хай рідко, але бажано. Відстань? Ні! Не існує. Час? Він злетить.
Біль, він білий, холодний, підступний. Не відпускає. За що? Байдуже... Невже байдуже?
Вітер рвонув і дощем полетів абрикосовий цвіт.
- Шалено скучив! Цілую!
- Сумую і чекаю. Чуєш чекаю!
Холодно. Забути. Він торкнувся недозволеного. Він подумав про неї, як про останню хвойду, він продав її з такою легкістю. Забути. викреслити. Цвіт облетить...
Вона зрозуміла, що її чекання, було потрібне тільки їй. А, як же небо?
- Посміхнись, я відчую.
В її сумочці лежали новенькі акрилові фарби. Час малювати своє небо...
