Дощ
з рубрики / циклу «Палітра мрій»
Ой той дощ... Та гроза! І страшно, як блисне, і аж дух захопить, як гримне, немов небо ділиться навпіл, а небо зараз у кожного своє. Яке воно в Тебе там? Яке воно, те небо де донечка? А моє небо наді мною. Дощ...У таку пору вкутатись би з головою, вгрітися, і у мрії свої летіти...
Вскочила в маршрутку, благо встигла не змокла. Людно. Та по трасі багато повиходить, а звернувши в село, то й взагалі присісти можна. Так і вийшло, присіла. Дощ не лив, він немов бився і стукав у вікно автобуса. Хлестав у скло з таким поривом, неначе просив - Ой пустіть мене, пустіть!!! І то було схоже на сумну, жалібну, довгу пісню...
- В кожній краплині дощу тобі цілунок.
- Промінчику мій, чекаю, чекаю, чекаю!
Дивно, як то можна на такій відстані відчувати одне одного. По різному буває, то нахлине так, що незнаю, що робиться зі мною. Хвалить Господа весна, то роботи вдосталь, щоб відволікти себе від думок тих. І розумію, і.., та що там говорити, хто знає, що таке чекання, хто вірить у здійснення мрій, хто справді любить, той зрозуміє. А поки втіху знаходжу, он в городі, та в квітах. Мудрую. видумляю, та й радість від того. У відерце безхозне, туди огірок з крученим паничем, хай полюбляться, в цвітінні, жовті квіти огірка доповнять сині громофони тої плетучої ліани. А в астровій клумбі загубляться болгарські перці, мов парубки біля клубу в яскравій юрбі дівчат. Щоб далеко не бігати біля альтанки хай буде і терпкувата рукула. і весела петрушка, і пікантний кріп, і ніжний салат, і прохолодний базилік, всі ті прянощі присутні в коханні... Попід тином соняхи з мальвою, а біля калітки вкину зернятка гарбуза і декоративної капусти, хай то будуть хазяї мого двору.
Дощ не вщухає. Сумно. Їду додому. Думки знов нахлинюють. Адже все добре. чого, чого, чого??? Завжди коли дощ, згадується новела Тютюнника "Три зозулі з поклоном" там теж герої відчували одне одного на відстані. Не хочу того відчуття яке в них, не хочу такого закінчення. Не хочу так! Хай вічне чекання, і вічна надія. Надія на щасливу мить. Мить, яка злетить секундою. Але колись буде...
На зупинці в передні двері впорхнуло дівча років восьми-десяти. Таке собі маленьке диво у рожевому велюровому костюмчику. Біляве. Намочені кіски трішки закрутились. За спиною рюкзак в раз більший від самої малої. А на обличчі розтертий бруд, не то від сліз, а може й від дощу. Аж защеміло, так схоже те мале на її донечку.
- Ти плакала?
- Так.
І не давши спитати - чого? защебетала
- Бабуня хотіла, щоб я, а я хотіла до мами... - ото і вся відповідь.
- Не треба плакати. ти така красива дівчинка. Прийдеш додому і гарненько вмиєшся. Красуні повинні слідкувать за собою - і малеча слухняно закивала...
Як же далеко моя донечка. Як вона там кровиночка? Як вона в тій країні?
- Мамулічка, полеж біля мене, і погладь мені спинку, а я засинатиму.
- Вже до хлопців бігаєш, а мама все спинку гладить - згадала, всміхнулась, сльози набігли... Скучила.
Просвітліло? Та де там. Дощ. Не втихає. Скоріше б доїхати. Ще трошки. Он вже ті шипшинові острівки. Так вони цвітуть ті кущі і дощ їм не страшний. Цвіт той кольору перестиглої вишні, і колючі і красиві ті квіти, такі, як Ти. Мій хороший і жаданий. Як же я скучила за тобою... Як же ти там в тій країні?
- Пока!!!
І маленьке біляве красиве диво у рожевому велюровому костюмчику, з величезним рюкзаком за спиною, стрибнуло у дощ...
