На грані живого і мертвого

Декан фізіологічного факультета – Володимир Никифорович Томенко сидів за столом у своєму кабінеті засмучений, згадував дещо з минулого. Він переживав недавнє розлучення з дружиною, з якою прожив майже десять років. Невесело було на душі, і тільки телефон, на який інколи звертав увагу, переривав його думки про кохану дружину, про якісь побутові негаразди та про невтомну наукову діяльність.

Клопітлива повсякденна робота у лабораторії по проведенню дослідів привела його до нагороди Нобелівською премією, а її – до неодноразового нервового зрива. Дружина не витримала самотності і подала на розлучення.

Занурений у душевний неспокій, він сидів і розчулено думав, як це могло трапитися. Поглядаючи на телефон, уявляв її голос та згадував чергове прохання приділяти їй побільше уваги, вчасно приходити додому.

Задзеленчав телефон. Томенко зняв трубку і почув голос секретарші:

– Володимир Никифорович, ви призначали зустріч двом студентам-випускникам? – запитала вона. – Хлопці хочуть до вас зайти.

– Хай заходять, – промовив він і, поклавши слухавку, вийшов з-за столу.

Крізь відчинені двері пролунав голос Миколи:

– Можна до вас?

– Заходьте, будь ласка, – сказав професор і вказав на стільці. – Сідайте.

Хлопці сіли і стали уважно слухати його роз’яснення щодо Симпозіума у Колумбійському інституті Нью-Йорка.

– Симпозіум на тему: «Мозок людини – фіксатор свідомості» відбудеться після того, як ви вже здасте екзамени, – зауважив Томенко. – Щоправда, передостанній екзамен доведеться здавати вам у день вильота. Ви встигаєте вчасно повернутися звідти додому – за три дні перед останнім державним екзаменом.

Прямий рейс Київ – Нью-Йорк – по четвергах о сімнадцятій двадцять. Вас там перекладачі з Колумбійського інститута зустрінуть на трапі літака і відвезуть у гуртожиток інститута. А тепер ідіть в бухгалтерію, отримайте гроші на відрядження. А потім поїдете в аеропорт, купите квитки на сімнадцяте число. Час у вас є. Його достатньо, щоб купити квитки і зібратися на літак. І хай вам щастить, – закінчив професор.

Сімнадцяте число. Було вже близько двадцяти годин. Літак став кружляти над аеродромом Нью-Йорка. Над містом наче висів величезний абажур, в якому мерехтіли електричні вогні, мов зорі у небі. Стюардеса оголосила про прибуття. Пілот опустив шасі, і літак пішов на посадку.

Приземлення літака пройшло для пасажирів майже непомітно.

Під’їхав трап і люди стали виходити.

– Україна... Микола Опанасенко та Олександр Світозаренко! На вас чекає машина з прапорцем вашої держави, – оголосив гучномовець.

Хлопці побачили перед собою цілу чергу автомашин під стягами різних держав і вони взяли напрямок на український прапор. Їх запросили в машину і повезли у гуртожиток інститута, поселили в одну кімнату. Вранці хлопців розбудили і віддали на руки сценарій роботи Симпозіума, в якому було чітко розписано розпорядок дня. Вони поснідали в їдальні гуртожитка, і та ж сама машина відвезла їх в інститут. У вестибюлі на першому поверсі проходила реєстрація делегатів Симпозіума, видавали програми і радіонавушники – для прослуховування переклада виступів. В загальному гомоні делегатів чулися всілякі мови. Микола та Олександр відмітили на програмі доповіді, які їм хотілося б послухати, і пішли до залу, сіли у третьому ряді. В залі ще було гамірно. Задзвонив мобільний телефон. Це був дзвінок від Андріани.

– Привіт, любий Микола! Я тут і Сніжана дуже скучаємо. Цілую тебе. Ви ще не виступали? – з хвилюванням говорила дівчина.

– Ні. Тільки що вже закінчилася реєстрація. Як ти там? Тримайся і чекай. Цілую і передаю слухавку Олександру. Мене вже викликають на виступ, – сказав Микола і, підвівшись з місця попрямував до трибуни.

На трибуні розгорнув аркуш із тезами і, поклавши його перед очима, став оглядати аудиторію, чекав доки стихне галас. Він тримався досить впевнено і справляв враження цілком обізнаного у своїй справі молодого науковця. У залі запанувала тиша. Микола детально розкривав кожну тезу в своєму виступі, посилаючись на науку біоніку та на фізику ефіра.

Микола у своїй роботі, присвяченій єдиній теорії поля: «Фізика ефіра», почав доводити, що свідомість, мислення та мозок людини мають нерозривний зв`язок.

– В основу ж моїх досліджень покладено наукову теорію поля ефіра, – говорив Микола. Теорія стверджує, що ефір та корпускулярна матерія (хімічні елементи) тісно між собою пов’язані і тим самим атоми та молекули корпускулярної матерії є невід’ємними частинами як клітин живої матерії, так і структурних решіток неживої матерії. Це свідчить про те, що при виникненні нової матерії атоми та молекули у кожній новій матерії незмінні, а міняється тільки сама матерія, в залежності від різної кількості незмінних атомів у її молекулах.

Його басистий голос звучав упевнено і переконливо. Тлумачення теми було настільки обґрунтованим і логічно довершеним, що навіть не потребувало зайвих аргументів та коментарів з приводу того, що мозок людини не являється будівником свідомості, а всього лише її фіксатор.

Олександр сидів, слухав і гордівливо сприймав спочатку увагу і тишу в аудиторії, а потім – бурхливі оплески, під які Микола закінчив свою доповідь.

Головуючий запропонував бажаючим висловити свою думку і, обвівши зором аудиторію, надав слово кожному делегату. Виступило п’ятеро науковців. Всі вони були вражені новизною та ясністю цієї теорії.

– У нас на сьогодні заплановано вислухати та оцінити чотири доповіді. Будемо робити перерву? – запитав головуючий і запропонував: – Нехай комісія підрахує голоси.

Комісія підрахувала і надала службову записку.

– Добре. Не будемо. Тоді, шановні делегати, надається слово другому українцю – панові Світозаренко, – сказав він і став бурно аплодувати.

Олександр вийшов на трибуну під бурхливі оплески. Він згадав карі очі Сніжани, які завжди додавали йому творчої наснаги і став говорити.

– Нам всім відомо, що головний мозок складається з великої кількості нейронів, які пов’язані між собою синоптичними зв’язками, – цими словами Олександр розпочав доповідь. – Взаємодією цих синоптичних зв’язків нейрони мозку формують складні електричні імпульси, – додав він.

Олександр натхненно розповідав: про біоніку, про павука та його павутиння та роль кремнію у співіснуванні технічної і біологічної систем. Все це було цікаво присутнім, і їхні обличчя світилися задоволенням почутого.

В залі пролунали бурхливі оплески, і знову запанувала тиша, а Олександр продовжував. Розповідаючи, він звернув увагу на те, з яким захопленням аудиторія слухає, цікавиться ходом його думок. Глянув на Миколу, і той великим пальцем руки показав йому – віра. Цей умовний знак додав йому ще більше ораторського натхнення. Олександр впевнено продовжував говорити, завойовуючи щохвилини прихильність аудиторії.

– Матерія мислення виконує функції не тільки контроля за діяльністю всього організму, а й обробляє сенсорну інформацію, яка поступає в наш мозок від всіх органів чуття, – сказав Олександр. – Саме мислення як самостійна матерія – це є одна із різноманітних функцій свідомості, – продовжував він викладати свою думку. – Є в складі цієї субстанції ще і така самостійна одиниця як матерія мови, яка виконує функції сприйняття і генерації мови, – доповнив він свою доповідь. Голос Олександра звучав упевнено, з відчуттям глибокого знання. Він доносив свої ідеї до реальної уяви науковців. Із цих ідей у свідомості делегатів Симпозіума вибудовувалася суцільна думка і формувала суттєвий образ істини. На основі доповіді Олександра науковці дійшли висновку, що мозок людини є тільки фіксатором свідомості. А Олександр, розповідаючи, ще чіткіше став уявляти суть істини, яка вела його до вершини відкриття – до міжпланетного спілкування.

– Ось чому мозок людини є фіксатор свідомості як абсолюту, – так закінчив свій доклад Олександр.

Микола уважно стежив за своїм колегою і пишався його виступом, який спочатку полонив аудиторію, а потім під її бурхливі оплески провів Олександра на його місце. Доповідь було закінчено.

Головуючий запропонував науковцям щойно висловити свою думку і, обвівши поглядом присутніх, надав слово кожному бажаючому. Виступило шість делегатів, і всі вони були вражені новизною формування думки та суттєвістю доповіді.

Після обговорення голова президії оголосив перерву. Микола та Олександр стали телефонувати Андріані та Сніжані. Вони чекають на їх приїзд, щоб погордитися ними, почувши їх виступ із магнітофона, який вони почергово вмикали під час своїх виступів.

Дзвоник сповістив про закінчення перерви. Микола та Олександр іще розмовляли з Андріаною та Сніжаною. Враження від телефонного спілкування з дівчатами викликало теплі емоції, які бентежили душі, і вони вирішили перевести це почуття в площину розмови.

– Наше відрядження закінчується вже завтра. А прямим рейсом Нью-Йорк – Київ літак із аеропорта відправляється о восьмій годині ранку, – почав розмову Микола. – Ми свою справу зробили.

– У тебе, друже, є бажання послухати ще яку доповідь із програми? – запитав Олександр. – У мене – немає, – зізнався він.

– Я солідарний з тобою, – відповів Микола і запитав: – тоді що... після перекуру з дрімотою робимо Обрив Петровича?

– Згоден, – відповів Олександр і розсміявся – це був його неповторний і любимий жарт. – Походимо хоч по вулицях та по магазинах Нью-Йорка. Пропоную поїхати на П’яту Авеню або на Таймс-Сквер. Може, купимо дівчатам якісь гостинці, – запропонував він.

В аеропорту «Бориспіль» хлопців зустрічали Сніжана з Андріаною. Кожна приготувала троянду і смачний поцілунок. У відповідь отримали міцні обійми з поцілунком та подарунки. Взяли таксі і роз’їхалися по домівках.

12.04. – 14 04.2013.

м.Дніпропетровськ, 13.06. - 15.06.2013 р.