Будинок з дощу
Як ртутні кульки в паркетне заглиблення, люди скочуються зранку всередину міста. Однакові в тілі і різні в одязі переходять вулиці, ковзаючи слизькими від дощу асфальтними доріжками. Двоє чоловіків у чорних костюмах сидять на терасі кав’ярні, обмінюючись сигаретним димом і вводячи в себе порції вуличного гамору. Той, що зліва, забув застібнути верхній гудзик піджака. Іншого це дуже бентежить.
Я чекаю маршрутного таксі, виводячи пальцями ноги на тротуарі уявні трикутники. Навколо мене починають гуртуватися чоловіки та жінки. Уявляю себе їхньою знайомою, котра підходить, вітаючись, і починає слухати, як важко вигуляти маленьку собаку, на яку завжди полюють ворони. Або ж – як правильно готувати вермішель з грибною приправою і томатами. Намагаюся встояти на місці, що було б знаком люб’язності, але уже через декілька слів повертаюся в іншу сторону і вдаю, що не маю вух.
- Якби весна вміла вигулювати людей, то я б волочилася позаду усього земного натовпу і спостерігала за тим, хто кого тримає за руку. Часом здається, що руки - це ліфт: неодмінно мусять когось в собі затиснути, - кажу я чоловікові, який сидить на сусідньому місці в транспорті.
- У тебе холодні руки. Такі ніхто довго не триматиме в своїх.
- Але ти ж тримаєш.
Чоловік, який був поруч, щоранку здавався мені іншим. Інколи я ловила себе на тому, що називала його різними іменами: Дан, Марк, Вацлав. Тоді він підходив до мене надто близько, дивився в очі, підводячи до своїх повік довгі худі пальці. Я міцно пригортала його до себе й рахувала кількість хребців на його спині.
Ми їхали уздовж міського озера. Тротуари були брудними, а люди засмученими. Учорашня гроза змусила кількох працівників змітати воду до каналізаційних люків. Було ще надто рано, а волога вже кипіла на бруківці й випаровувалася.
- Скажи, тобі не страшно? - запитую його, не відводячи погляду від вікна.
Він мовчить, лише сильніше стиснувши мою руку. І насправді страшно мені. Страшно від того, що я не пам’ятаю, як його звуть і звідки він родом. Я не можу поцікавитися, як справи у його батьків, бо не впевнена, що вони досі живуть. Мене наче закинули в скляну кімнату і дозволяють бачити усе, що діється довкола. Бачити, але не розуміти насправді, що там, по той бік.
- Якось ти сказала мені, що знаєш, чому люди завжди повертаються в одне і теж місце. Що ти мала на увазі?
Я побачила його через сонце. Вираз його обличчя за секунду дам мені кілька моральних стусанів. Я добре знала, що уникнути відповіді не зможу. Але думок стосовно його запитання в мені не було. Я намагалася йому показати, що мені боляче думати про те, чого я не знаю. Але він лише тиснув мою руку і дивився.
- Можливо, я говорила про смерть.
Машина зупинилася біля приватного будинку. Поблизу було декілька схожих, але всі вони відрізнялися кольором фасаду. Ми їхали близько години. Моя спина задерев’яніла і я відчула, яка вага тіла опускається до ніг.
- Треба зайти всередину.
Чи бували ми тут раніше? Я озиралася, але нічого знайомого не могла вгледіти. Часто зі мною так бавилися пори роки. Від зміни кольору, у мене в голові утворювалася суцільна мішанина і я не могла згодом впізнавати своїх улюблених місцин.
Ми йшли повільно добре втоптаною стежкою. Погляд його був спрямований вниз, пальці правої руки, наче щупальця медузи, намагалися вчепитися за якусь опору, та невидима хвиля повітря завжди була на заваді. Коли опинився на порозі будинку, стукати у двері не довелося. Їх прочинили одразу. Всередині стояла жінка старшого віку. На її обличчі затанцювала кривим танцем посмішка. Здавалося, що ці люди не бачилися вічність, такою теплою була їхня зустріч.
Вони нічого не говорили. Мовчки пили чай. У повітрі було багато пилу. Час від час це провокувало в жінки приступи кашлю. Попри все вона продовжувала посміхатися. Я сиділа навпроти них і намагалася вгадати, хто вони одне для одного. Незворушність їхніх тіл починала лякати. Наче воскові фігури, музейні експонати, вони видавалися мені моторошнішими за справжніх людей. Я подумала, що тут бракує свіжості – і почула грім за вікном. Подумала, як цього звуку завжди бояться діти – і відчула, як з другого поверху донизу тупотять дитячі ніжки.
Русява дівчинка з’явилася в кімнаті - і плівка життя почала рухатися знову. Він схопився з крісла, виливши на себе чай. Тримаючи міцно на руках дитину, плакав. І жінка позаду не могла вимовити й слова, тільки подекуди торкалася верхньою губою нижньої.
- Їй дуже бракує матері… - Нарешті сказала вона тихо.
Чоловік вдячно подивився на жінку і вирушив з дівчинкою до виходу. Жінка йшла позаду, несучи за собою невеличку дитячу сумку.
І страх мені був вмістом цього дому.
Бо тут я жила і житиму довго потому.
Чернівці, 29.05.14