Я убитий в Донбасі…

Я убитий в Донбасі, 

Де зеленеє поле…

Скільки воїнів часу –

У вогні наоколо!

Я не бачив, як падав

Град останній із неба…

Не боявся, не зрадив –

Що душі моїй треба?

Я не чув – додивлявся

Найсолодший із снів, 

Та на мушку попався, 

І на попіл згорів…

І в великому світі, 

Поки світяться дні –

Ні рубця, ані нитки, 

Що збирали мені…

Я – де коренів шила

Чийсь оновлюють прах, 

Я – де з хмаркою пилу

Ходить жито в полях.

Я – де гімн «кукуріку»

Сонце жде з-за гори;

Я – де горді шуліки

Розривають вітри.

Я – де зайчик зі скельця

Річка в коси пряде…

Я – де й мамине серце

Вже мене не знайде…

* * *

Ви, хто зараз живії, 

Оберніться назад:

Перша кров – то на Київ!

Півдня вибухнув град, 

Фронт горів на окраї, 

Як рубець на душі.

Я, убитий, не знаю –

Наш Донбас?

Чи у лжі?

Чи утримали наші

У лещатах війну?

Липень місяць настрашив –

Було все на кону!

Та невже ж було з танків

Не роздавлене зло?

Та невже ж і на Харків

Проривалось хайло?

Ні, неправда! Задачі

Не рішив маніяк!

Ні ж бо! Ні! А інакше –

Навіть мертвому – як?

В нас, що голови склали, 

Є відрада одна –

Ми упали… Упали, 

Та не вмерла Вона.

Наші очі померкли, 

Пломінь серця погас, 

За здоров’я у церкві

Поминають не нас…

Не вцілів навіть волос, 

Нам дітей не плекать.

Хай не чути наш голос –

Але маєте знать!

Ви ж бо мусили, браття

Стать за тих, хто згорів.

Бо безгласних прокляття –

Гірш проклять матерів.

А удома в могилі –

Те, що з поля змело…

Смерть мене обділила

Всім, що потім було.

Та…

що звично і щиро

Ваш продовжує рій –

Все хай буде по вірі –

Вашій вірі й моїй!

* * * 

Браття! Раптом же ви

Й не зі Сходу вступались?

Може, й Вінниця, Львів –

За свободу вмирали?

І в Карпатах ізнов

Рили поспіхом шанці, 

Поки Крим і Дніпро

Піднімали повстанці.

Нам достатньо узнать, 

Що повернення буде!

Ми – пройшли тую п’ядь, 

Дальш котрої – нікуди!

Ту останнюю п’ядь, 

Що коли залишити, 

Ні вперед, ні назад

Вже не можна ступити.

Та, до скінчення віку –

Пересилили лжу!

Закопавши без ліку, 

Вийшли знов на межу.

Може бути. Хай сповниться

Все у гімні святім!

Хай з жалю і від гордості –

Сльози – з Сяну по Дін!

Ви, що ворога рвали, 

Що звитягу несли!

Якби ті, хто упали –

Хоч би плакать могли!

Якби залпи, нанесені

Ворогам відплатить, 

Наші лави небеснії –

Воскрешали б на мить!

О, брати не знеможені!

Лиш тоді уповні

Мали б щастя не сходжене

Ви пізнать на війні…

В нім – частина незміряна, 

У найбільшім із щасть, 

Наша, смертю обірвана

Віра, ненависть, страсть!

Наше все! Не злукавили

У страшній боротьбі.

Все, що мали, поставили!

І – нічого собі!

* * *

Побратими! В війні

Ми різниці не знали:

Хто живі і хто впали –

Були врівні, одні!

Перед нами не винен, 

Хто прийняв знамено, 

Щоб на землю Вкраїни

Не схилилось воно, 

Щоб, як треба, за діло

Кроком дальше віддать

Свою душу і тіло –

Той довіку нам брат.

Я убитий в Донбасі, 

Хто в Криму, хто інде…

Скільки воїнів часу

За майбутнє впаде?

Скільки ляже безцінних?

Скільки треба ще вдів, 

Щоби ворог з-під віника

Із-за Ржева глядів?

Ну а тим, хто наслідують, 

Хто підставить плече –

«Ви живіть!» – заповідую, 

Що я можу іще?

Кожен – благо, чи грішно –

Хай продовжує жить, 

А в житті – це не смішно –

Батьківщині служить!

Берегти її свято, 

Так, як я би зберіг –

В пам`ять воїна-брата, 

Що за неї поліг.

А удома в могилі –

Те, що з поля змело…

Смерть мене обділила

Всім, що потім було…

Та…

що звично і щиро

Ваш продовжує рій –

Все хай буде по вірі –

Вашій вірі й моїй!

12-13.07.2014