Забрали хлопчину у розквіті літ
з рубрики / циклу «Про долю»
Забрали хлопчину у розквіті літ,
Він вже не вернеться до батьківських воріт,
Зозуля його уже вік відкувала,
Про те рідна мати нічого не знала.
Весна усю землю цвітом покрила,
І дівчина щиро його полюбила,
Неначе у всьому доля сприяла,
Але смерть на нього давно вже чекала.
Те горе «Афган» вони називали,
Навіщо туди їх мужі посилали?
Хто відповідь дасть їм у кого запитати?
Ще довго та мати буде страждати.
Навіщо у неї його відібрали?
Таке тяжке горе на матір наслали,
У горах чужих свою смерть він зустрів,
А землю свою усім серцем любив.
Мамине серце в ту мить заболіло,
Воно біду чуло сказати не вміло,
Рвалось серденько її на частини,
Воно відчувало немає дитини.
Голуб на хаті гірко ридав,
На жаль людську мову зовсім не знав,
Як розповісти він мамі не знає,
Яке важке горе на неї чекає.
Ніколи не взнає, де сина могила,
Його каменем тяжким чужа земля вкрила,
Дівоча душа біду також відчула,
Але час минув і про горе забула.
Матуся одразу уся побіліла,
Душа зачерствіла, закам`яніла,
Всі сльози вже виплакала та й до краплини,
Але не вернула ними дитини.
Роки ідуть та й за роками,
Самотня матуся сидить вечорами,
Їй би радіти внуків любити,
До самого серце ніжно горнути.
Але того неньці уже не пізнати,
Одній сиротині вік доживати,
Лиш спомин про сина у серці живе,
По ночах у снах він до неї іде.
ВІЧНА ПАМ`ЯТЬ ОДНОКЛАСНИКУ
КОНОНЧУКУ ІВАНУ
