Одна сповідь (З власного)
"Пробач, пробач, пробач..." -
Вуста шепочуть,
А серце рветься на дрібні шматочки.
Я болю завдавать тобі не хочу,
А на папір лягають ці рядочки...
Пробач, що я тебе у себе закохала.
Любов - не іграшка, і дітям не дається.
Пробач, що легко почуттями грала.
Коханням гра моя безжальна зветься.
Повір, що я... Я теж колись кохала.
З`являвся ти - і зупинялось серце...
Що коїла, сама тоді не знала.
А серце б`ється, б`ється, б`ється, б`ється...
Мабуть, то осінь дивно так впливала:
Любов снувалась, ніби павутинка.
Повіяв холод - іншою я стала.
А в серці оселилася крижинка...
Колись про тебе Господа благала:
"Хай покохає він - зроблю щасливим!"
Надіялась, взаємності чекала,
Немов дощу... А увірвалась - злива!
Став раптом ближчим ти - я віддалялась.
Відчула, що незатишно мені.
І впало камнем в душу: "Помилялась..."
І тишу розірвало зимне: "Ні!"
Мороз скував всі почуття колишні.
Ти ж, навпаки, горів вогнем бажання.
Я зрадила, не зрадивши... Всевишній
Забрав і дружбу нашу, і кохання.
Не мала права гратися з тобою.
Та, мабуть, надто пізно зрозуміла,
Що, бавившись примарною любов`ю,
Ще й дружбу зберегти я не зуміла...
І хоч розвіялося почуття на вітрі -
Твою любов не оцінила я...
Мені, повір, потрібна, як повітря,
Підтримка дружня й посмішка твоя.
17.05.2004