25.07.2014 12:35
З дозволу батьків18+
235 views
Rating 5 | 8 users
 © Ганна Коназюк

Vita

Ольга дивилась кудись далеко, та здається, конкретного об`єкту для споглядання вона не мала — просто погляд десь заблукав між хмар, ніби вишукував щось там знайоме, колись давно загублене... Вона прибрала пасмо сивого волосся із сухенької вилиці і посміхнулась якось знову в нікуди... Згадалося... Буває так, що за лічені хвилини, а то й секунди, ціле життя промайне. Це що, старість?.. Мабуть, старість...

Ось вона ще зовсім молода, ледь двадцять із хвостиком за плечима, поспішає в дитячий садочок за Миколкою — вже ж скоро вісімнадцята година і доведеться знову червоніти перед вихователькою, бо в групі залишився один її синочок... Це ж і так добре, що з роботи на п`ятнадцять хвилин раніше відпускають, щоб встигнути добігти чи б пак долетіти... Забравши чотирирічного Колю, Ольга йде додому, але теж не по-воленьки, бо ж Василь з роботи голодний прийде, а як голодний, то й злий — якось ці поняття пов`язані у деяких чоловіків...

- Ну що, ти була в лікаря? - Приховуючи хвилювання, запитав чоловік.

- Була... Ходила в обідню перерву. Казав, що вже чотири тижні і сердечко стукає... Уявляєш, яке то там теє сердечко, а вже стукає, вже живе... - Усміхнувшись защебетала Оля і очі в неї засвітились особливим блиском, який неодмінно з`являється, коли носиш під серцем нове життя.

- Ну й слава Богу!. Мені ось ще халтурку запропонували, якось воно буде — головне, що з боргами розрахувалися і дах є над головою... Однокімнатна — зате своя... - Мовив поважно чоловік, міцно стискаючи в обіймах дружину.

Господи! Які ж вони були юні!.. Як то кажуть, молоді й зелені... І щасливі...

 

 

- Ольго Іванівно, підпишіть, будь-ласка! - Молода дівчина поклала на стіл перед жінкою купу паперів. Ольга машинально ставила свій підпис, лише зрідка перечитуючи деякі папірці та відчувала як хвиля пекучого жару вдарила їй в обличчя — дівчина з неприхованою цікавістю оглядала округлий живіт начальниці. - Невже помітно? Але ж лише чотири місяці... Та чи вона поправитись не має права, все ж таки не вісімнадцять і двох дітей народила. Та і яке кому діло до її особистого життя? - Заспокоювала сама себе Ольга, чудово розуміючи, що на фоні її сорока дев`яти кілограмів ваги, тоненьких ручок та ніжок і на додачу блідого личка, округлий животик аж ніяк не нагадував жирок... Оля знала, що її цікавий стан зараз є головним предметом обговорення в кулуарах і багато хто з її колег не розумів, як так, щоб здобути посаду начальника відділу і піти в декрет...

- Олю, я розумію, що тридцять три — це ще “ого-го!” - все життя попереду, але ж Миколка вже старшокласник, Надійці — десять, розумничка вже така, Василь при посаді, шанована людина, ти теж задніх не пасеш, квартира, дача, машина — живи і радій!.. Тобі потрібні зараз ці “памперси-швамперси”, нічні недосипання, годування, зціджування?.. - Не розуміючи Олиного бажання народжувати третю дитину, дивувалась подруга...

- Знаєш, Тіно, коли тобі Бог дає шанс знову стати мамою, то ж і питання не виникає, що робити... Вася дуже зрадів моїй вагітності, каже, що вже хочеться карапузика потримати в руках, ще одну рідну крихітку...

Ольга сиділа в кріслі УЗД кабінету. Сьогодні скажуть стать її діток. Близнюки, отже, одностатеві...

- “І так, мамочка, у вас будут мальчікі... Вот смотрітє какіє они чудєсниє... Улибаются вам...”- Казала грубим але лагідним голосом вже в роках лікарка...

Пологи строкові, фізіологічні, без паталогії. Хлопчики народились з п`ятнадцятихвилинною різницею в часі — о 16.00 і о 16.15.

- Як назвете? - Запитує усміхаючись акушерочка.

- Петрусь і Павлусь!.. Сьогодні ж дванадцяте липня — святих апостолів Петра і Павла... Господь Сам обрав для них імена... - Мовила Ольга.

 

 

У свої сорок років Ольга виглядала на відмінно, деякі двадцятирічні дівчата заздрісно милувалися її стрункою фігурою. Доглянута, одягнена зі смаком, довге волосся завжди акуратно вкладене в зачіску. Ніколи й не скажеш, що у цієї жінки четверо дітей...

- Олю... Іванівно, це ж ваші менші у першому класі навчаються? - Запитав начальник Олиної “контори”.

- Так. Такі молодці! Уявляєте, 60 слів за хвилину читають! - З неприхованою радістю випалила Ольга.

- Угу... А Микола ж студент?..

- Микола на четвертому курсі юрфаку в університеті Шевченка навчається, а Надійка у цьому році школу закінчує...

- Так я це до чого веду... Це, звичайно, не моє діло, але ж... Потрапив на очі ваш лікарняний... Ви перебували у стаціонарному відділенні на збереженні?.. Ви... знову вагітні?..

- Так. У цьому є щось протизаконне? - Серйозно запитала Ольга.

- Ні, звичайно... Але ж ось так подивитись на вас, при цьому враховуючи всі ваші таланти і заслуги в роботі, стрімкий кар`єрний зріст, ніколи не скажеш, що у вас задатки квочки чи кролиці... І звідкіля така тяга народжувати? Ги-ги... Чи, можливо, ви про “запобіжні засоби” не чули? Але ж ми у двадцятому столітті живемо! Ви у Колі, у старшечкого, запитайте — він точно все знає як і до чого...Ги-ги-ги! Ви не зліться, це ж я по-дружньому... - І начальникова червона пика затряслася у якомусь нервовому смішку.

- Знаєте, не те щоб я боялася гріха, хоча ми з чоловіком люди віруючі... Я просто не вбиваю своїх дітей. Мої діти — це моє життя. Життя!.. - Як не дивно, спокійним голосом відповіла Ольга, хоч і вміла бути різкою і, як кажуть, за словом у кишеню не полізе... Вона знала, що начальник її не чув, бо продовжував реготати. Жінка вийшла з кабінету і пішла геть. Злі слова її ніскілечки не ранили. Вона знову стане мамою, а це головне! Молодість била ключем у її жилах! Ще раз мамою!.. Вона - щаслива!..

 

 

Губи були такими як земля під час великої засухи. Гаряча сльоза скотилася по носі і капнула на білу подушку з великим чорним, вже розтертим від часу і постійного прання, тавром... Пустий живіт, здається, пристав до хребта і теж тихенько плакав за маленьким тільцем, яке жило в ньому сорок тижнів. У Ольги в голові прокручувався ніби фільм жахів. Ось останні потуги і на світ з`явилося немовля. Таке очікуване, таке рідне!..Навіть ім`я йому діти придумали — Степан! А чому б і ні?! Виросте — стане великою людиною, патріотом... Тільки чому ж він мовчить?.. І чому лікар та акушери такі мовчазносумні, лише з-під чола переглядаються. “Мальчік роділся мьортвим” - ніби ножем у серце різонуло Ольгу. Як “мьортвий”? Він же ще кілька годин тому бився у неї в лоні... Потім вона чула як в коридорі хтось із медперсоналу говорив, що мовляв, пенсія не за горами, а вона родити надумала, що потрібно придумати закон, аби після тридцяти п`яти жінки не народжували за для здорового покоління... Відрізки фраз долітали до Олиних вух, але свідомість відмовлялася їх сприймати.

- Візьміть, попийте... - Молода медсестричка протягла їй склянку з водою.

- Дякую тобі, люба! - Оля вдивлялася у чорні мов гудзики очі дівчини. - Скільки тобі років?

- Вісімнадцять.

- Майже як моїй Надійці... - Тут Ольга збагнула, що страшно скучила за дітьми, за чоловіком... Хочеться обійняти всіх їх, виплакатись і якось жити далі...

- Якщо Вам щось потрібно буде, то покличте. Мене Вітою звуть.

- Віта... Гарне ім`я...

- Означає “життя”. - Усміхнувшись зазначила дівчина.

Віта заходила до Олиної палати частенько. Ось і сьогодні забігла з таким виглядом, ніби має щось дуже важливе сказати.

- Не смій! Чуєш? Не смій втручатись у чуже життя! - Різко мовила лікар і вийшла з палати.

- Що “не смій”? - Не розуміючи запитала Оля.

- Вас же завтра виписують?

- Так... І що?

- Ви не можете ось так просто піти!.. Тут... Тут Ваша дитина... - Пролепетала Віта. Ольга відчула як у неї затерпли ноги і заніміли вуста. Хтось з`їхав із глузду. Але хто? Вона чи ця молода дівчина?

- Яка дитина? - Ледь вимовила Ольга.

- У сусідній палаті лежить дівчинка. Їй два тижні. Ну розумієте... Залишили її... Якась студентка-першокурсниця родила і втекла, написавши записку, що відмовляється від неї. А дівчинка здоровенька, нівроку...

- Чому ж я не чула ніколи як вона плаче?

- Так вона відчуває, що мама не підійде до неї, певно тому і плаче тихенько...

Через кілька хвилин Ольга тримала на руках маленьке, тепленьке, туге тільце. Дівчинка дивилась на свою маму такими рідними очима, що й не передати... Ніби цих два тижні терпляче чекала, що ось прийде матуся і дасть їй такого смачного молочка... Дитя жадібно припало до грудей, а Ольга міцно-міцно тримала доньку, ніби боячись, що хтось зараз неодмінно відбере її крихітку.

- Як назвете доньку? - Запитав завідуючий відділення.

- Віта... Віта — це життя!.. - Усміхнулась Ольга.

 

 

Ще ніби й літо на дворі, але вітер по-осінньому загравав з кущами та деревами. Ось знову порозтрушував щойно зібрану до купи сивину... Ольга трималась за коліщата інвалідного візка і згадувала свої, усе ж таки щасливі, роки перебування на цій чудовій землі... Діти. Діти — це її сенс буття, її натхнення, її сльози і радість, словом, її життя. Навіть після тієї злощасної аварії, коли її Вася, її Василечко, назавжди залишив їх, перейшовши в інший світ, а вона зробилась калікою, діти завжди були поряд...

- Мамо! Знову ти сумуєш?

- Ні, що ти, Вітусю! Це я так... Думаю, згадую...

- Ти хоч пам`ятаєш, що завтра Микола із сім`єю прилітає і Петя з Павликом? - Запитала струнка, кароока білявка, обійнявши ніжно за плечі Ольгу.

- Пам`ятаю, донечко... А що там від Надюсі чути?

- Надя щойно телефонувала, казала, що приїде трішки пізніше, бо щось малий прихворів.

- От лихо...

- Чуєш, мам, а може спечемо наш фірмовий пиріг? - Підморгнувши мовила Віта, не даючи матері ні хвилинки засумувати.

- Спечемо. Неодмінно спечемо...

Віта присіла навпочіпки біля маминого візка і теж подивилась вдалину, стараючись помітити все те невидиме, що бачить Ольга... Дарма. Не виходило... Але Віта знала, що з роками людина не сліпне, а навпаки — прозріває... І колись настане такий час, що вона теж дивитиметься в небо, усміхатиметься і бачитиме там чарівні речі. Принаймні, так казала їй мама. Її мама... Сонце котилось все ближче до обрію, закінчувався ще один день. Завтра прийде інший — зі своїми турботами, радощами і смутком, планами на майбутнє і згадками минулого, бо таке життя... Таке життя...

Київ 24.07.14




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 07.08.2014 15:37  © ... => Тетяна Ільніцька 

Мені теж приємно, що ми рухаємось в одному напрямку - все-таки в один день народитись - це не "виграшки"!))))))
Таню!!! Дуже вдячна тобі за прочитання, за такі теплі слова підтримки!!! Мені так приємно! Я дуже чекала твого коментаря!..))) 

 07.08.2014 14:17  Тетяна Ільніцька => © 

Анічка! Вражаючий твір! І як мало таких жінок - на жаль. "Не вбиваю своїх дітей!" - це не лише найвижчий прояв гуманізму і громадянської свідомості, це те, нащо деякі підуть, більшість піде заради спокійного, ситого і забезпеченого життя. Тому... Твоєю героїнею не можна не захоплюватися.
Я теж маю своє "Vita (Життя)", де тлумачу так саме це як латинське слово на позначення всього живого! Дуже приємно, що ми рухаємося в одному напрямку!
Відмічаю майстерність у прозі. Досить вдало, як для першої спроби. Треба рухатися далі))) 

 04.08.2014 13:39  © ... => Ірина Затинейко-Михалевич 

Дякую!!! Приємно, що сподобався!.. 

 04.08.2014 13:20  Ірина Затинейко-Миха... => © 

Дуже зворушливий твір...материнство - найсвятіший дар для жінки!!! 

 03.08.2014 23:47  © ... => Люлька Ніна 

Ніно Іванівно, дуже Вам вдячна за коментар! Рада, що сподобалось!!! 

 03.08.2014 23:08  Люлька Ніна => © 

Короткий твір, а стільки в ньому умістилося! Легко, приємно читається, на одному подиху.  

 27.07.2014 03:58  © ... => Тетяна Чорновіл 

))) Скажу більше - я не згодна, що в 40 вона є пізньою... Тому я повністю підтримую свою героїню Ольгу!))) 

 26.07.2014 21:14  Тетяна Чорновіл => © 

Я навіть не згодна, що в 35 - пізня вагітність! )))
Але припиняю суперечку! 

 26.07.2014 01:19  © ... => Тетяна Чорновіл 

 Це мабуть тому, що життя  не завжди весела і радісна казочка, а нам так хочеться, як в дитинстві, щоб лише мажорні відчуття...)) Оскільки твір для дорослих, то старалась передати максимум реалізму, а у нашому суспільстві, на привеликий жаль, до недавна, якось так і сприймалась багатодітність, пізня вагітність, хоча з екранів телебачення і трибун все звучало красиво і пафосно...Це зараз все по-іншому... Чи то мода, чи то люди розуміють, що діти і материнство - це те світле і чисте, що дарує нам Сам Господь Бог...

Зі щирістю, дуже дякую Вам за прочитання і коментар!!! Приємно!..)) 

 25.07.2014 23:29  Тетяна Чорновіл => © 

Чудова новела... Але чомусь сумне відчуття протягом твору. 

 25.07.2014 01:00  © ... => Панін Олександр Миколайович 

Дуже-дуже вдячна!!!)) 

 25.07.2014 00:45  Панін Олександр Мико... => © 

Чудово, варто великої повісті. 

 25.07.2014 00:39  © ... => Мальва СВІТАНКОВА 

Дякую і тобі,  Мальвочко! Для мене твоя думка і слова підтримки є дуже важливими!!!

 25.07.2014 00:37  Мальва СВІТАНКОВА => © 

Чудова новелла про материнство.
Розчулила. Сподобалась дуже...
Дякую! 

Публікації автора Ганна Коназюк

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо