Vita
Ольга дивилась кудись далеко, та здається, конкретного об`єкту для споглядання вона не мала — просто погляд десь заблукав між хмар, ніби вишукував щось там знайоме, колись давно загублене... Вона прибрала пасмо сивого волосся із сухенької вилиці і посміхнулась якось знову в нікуди... Згадалося... Буває так, що за лічені хвилини, а то й секунди, ціле життя промайне. Це що, старість?.. Мабуть, старість...
Ось вона ще зовсім молода, ледь двадцять із хвостиком за плечима, поспішає в дитячий садочок за Миколкою — вже ж скоро вісімнадцята година і доведеться знову червоніти перед вихователькою, бо в групі залишився один її синочок... Це ж і так добре, що з роботи на п`ятнадцять хвилин раніше відпускають, щоб встигнути добігти чи б пак долетіти... Забравши чотирирічного Колю, Ольга йде додому, але теж не по-воленьки, бо ж Василь з роботи голодний прийде, а як голодний, то й злий — якось ці поняття пов`язані у деяких чоловіків...
- Ну що, ти була в лікаря? - Приховуючи хвилювання, запитав чоловік.
- Була... Ходила в обідню перерву. Казав, що вже чотири тижні і сердечко стукає... Уявляєш, яке то там теє сердечко, а вже стукає, вже живе... - Усміхнувшись защебетала Оля і очі в неї засвітились особливим блиском, який неодмінно з`являється, коли носиш під серцем нове життя.
- Ну й слава Богу!. Мені ось ще халтурку запропонували, якось воно буде — головне, що з боргами розрахувалися і дах є над головою... Однокімнатна — зате своя... - Мовив поважно чоловік, міцно стискаючи в обіймах дружину.
Господи! Які ж вони були юні!.. Як то кажуть, молоді й зелені... І щасливі...
…
- Ольго Іванівно, підпишіть, будь-ласка! - Молода дівчина поклала на стіл перед жінкою купу паперів. Ольга машинально ставила свій підпис, лише зрідка перечитуючи деякі папірці та відчувала як хвиля пекучого жару вдарила їй в обличчя — дівчина з неприхованою цікавістю оглядала округлий живіт начальниці. - Невже помітно? Але ж лише чотири місяці... Та чи вона поправитись не має права, все ж таки не вісімнадцять і двох дітей народила. Та і яке кому діло до її особистого життя? - Заспокоювала сама себе Ольга, чудово розуміючи, що на фоні її сорока дев`яти кілограмів ваги, тоненьких ручок та ніжок і на додачу блідого личка, округлий животик аж ніяк не нагадував жирок... Оля знала, що її цікавий стан зараз є головним предметом обговорення в кулуарах і багато хто з її колег не розумів, як так, щоб здобути посаду начальника відділу і піти в декрет...
- Олю, я розумію, що тридцять три — це ще “ого-го!” - все життя попереду, але ж Миколка вже старшокласник, Надійці — десять, розумничка вже така, Василь при посаді, шанована людина, ти теж задніх не пасеш, квартира, дача, машина — живи і радій!.. Тобі потрібні зараз ці “памперси-швамперси”, нічні недосипання, годування, зціджування?.. - Не розуміючи Олиного бажання народжувати третю дитину, дивувалась подруга...
- Знаєш, Тіно, коли тобі Бог дає шанс знову стати мамою, то ж і питання не виникає, що робити... Вася дуже зрадів моїй вагітності, каже, що вже хочеться карапузика потримати в руках, ще одну рідну крихітку...
Ольга сиділа в кріслі УЗД кабінету. Сьогодні скажуть стать її діток. Близнюки, отже, одностатеві...
- “І так, мамочка, у вас будут мальчікі... Вот смотрітє какіє они чудєсниє... Улибаются вам...”- Казала грубим але лагідним голосом вже в роках лікарка...
Пологи строкові, фізіологічні, без паталогії. Хлопчики народились з п`ятнадцятихвилинною різницею в часі — о 16.00 і о 16.15.
- Як назвете? - Запитує усміхаючись акушерочка.
- Петрусь і Павлусь!.. Сьогодні ж дванадцяте липня — святих апостолів Петра і Павла... Господь Сам обрав для них імена... - Мовила Ольга.
…
У свої сорок років Ольга виглядала на відмінно, деякі двадцятирічні дівчата заздрісно милувалися її стрункою фігурою. Доглянута, одягнена зі смаком, довге волосся завжди акуратно вкладене в зачіску. Ніколи й не скажеш, що у цієї жінки четверо дітей...
- Олю... Іванівно, це ж ваші менші у першому класі навчаються? - Запитав начальник Олиної “контори”.
- Так. Такі молодці! Уявляєте, 60 слів за хвилину читають! - З неприхованою радістю випалила Ольга.
- Угу... А Микола ж студент?..
- Микола на четвертому курсі юрфаку в університеті Шевченка навчається, а Надійка у цьому році школу закінчує...
- Так я це до чого веду... Це, звичайно, не моє діло, але ж... Потрапив на очі ваш лікарняний... Ви перебували у стаціонарному відділенні на збереженні?.. Ви... знову вагітні?..
- Так. У цьому є щось протизаконне? - Серйозно запитала Ольга.
- Ні, звичайно... Але ж ось так подивитись на вас, при цьому враховуючи всі ваші таланти і заслуги в роботі, стрімкий кар`єрний зріст, ніколи не скажеш, що у вас задатки квочки чи кролиці... І звідкіля така тяга народжувати? Ги-ги... Чи, можливо, ви про “запобіжні засоби” не чули? Але ж ми у двадцятому столітті живемо! Ви у Колі, у старшечкого, запитайте — він точно все знає як і до чого...Ги-ги-ги! Ви не зліться, це ж я по-дружньому... - І начальникова червона пика затряслася у якомусь нервовому смішку.
- Знаєте, не те щоб я боялася гріха, хоча ми з чоловіком люди віруючі... Я просто не вбиваю своїх дітей. Мої діти — це моє життя. Життя!.. - Як не дивно, спокійним голосом відповіла Ольга, хоч і вміла бути різкою і, як кажуть, за словом у кишеню не полізе... Вона знала, що начальник її не чув, бо продовжував реготати. Жінка вийшла з кабінету і пішла геть. Злі слова її ніскілечки не ранили. Вона знову стане мамою, а це головне! Молодість била ключем у її жилах! Ще раз мамою!.. Вона - щаслива!..
…
Губи були такими як земля під час великої засухи. Гаряча сльоза скотилася по носі і капнула на білу подушку з великим чорним, вже розтертим від часу і постійного прання, тавром... Пустий живіт, здається, пристав до хребта і теж тихенько плакав за маленьким тільцем, яке жило в ньому сорок тижнів. У Ольги в голові прокручувався ніби фільм жахів. Ось останні потуги і на світ з`явилося немовля. Таке очікуване, таке рідне!..Навіть ім`я йому діти придумали — Степан! А чому б і ні?! Виросте — стане великою людиною, патріотом... Тільки чому ж він мовчить?.. І чому лікар та акушери такі мовчазносумні, лише з-під чола переглядаються. “Мальчік роділся мьортвим” - ніби ножем у серце різонуло Ольгу. Як “мьортвий”? Він же ще кілька годин тому бився у неї в лоні... Потім вона чула як в коридорі хтось із медперсоналу говорив, що мовляв, пенсія не за горами, а вона родити надумала, що потрібно придумати закон, аби після тридцяти п`яти жінки не народжували за для здорового покоління... Відрізки фраз долітали до Олиних вух, але свідомість відмовлялася їх сприймати.
- Візьміть, попийте... - Молода медсестричка протягла їй склянку з водою.
- Дякую тобі, люба! - Оля вдивлялася у чорні мов гудзики очі дівчини. - Скільки тобі років?
- Вісімнадцять.
- Майже як моїй Надійці... - Тут Ольга збагнула, що страшно скучила за дітьми, за чоловіком... Хочеться обійняти всіх їх, виплакатись і якось жити далі...
- Якщо Вам щось потрібно буде, то покличте. Мене Вітою звуть.
- Віта... Гарне ім`я...
- Означає “життя”. - Усміхнувшись зазначила дівчина.
Віта заходила до Олиної палати частенько. Ось і сьогодні забігла з таким виглядом, ніби має щось дуже важливе сказати.
- Не смій! Чуєш? Не смій втручатись у чуже життя! - Різко мовила лікар і вийшла з палати.
- Що “не смій”? - Не розуміючи запитала Оля.
- Вас же завтра виписують?
- Так... І що?
- Ви не можете ось так просто піти!.. Тут... Тут Ваша дитина... - Пролепетала Віта. Ольга відчула як у неї затерпли ноги і заніміли вуста. Хтось з`їхав із глузду. Але хто? Вона чи ця молода дівчина?
- Яка дитина? - Ледь вимовила Ольга.
- У сусідній палаті лежить дівчинка. Їй два тижні. Ну розумієте... Залишили її... Якась студентка-першокурсниця родила і втекла, написавши записку, що відмовляється від неї. А дівчинка здоровенька, нівроку...
- Чому ж я не чула ніколи як вона плаче?
- Так вона відчуває, що мама не підійде до неї, певно тому і плаче тихенько...
Через кілька хвилин Ольга тримала на руках маленьке, тепленьке, туге тільце. Дівчинка дивилась на свою маму такими рідними очима, що й не передати... Ніби цих два тижні терпляче чекала, що ось прийде матуся і дасть їй такого смачного молочка... Дитя жадібно припало до грудей, а Ольга міцно-міцно тримала доньку, ніби боячись, що хтось зараз неодмінно відбере її крихітку.
- Як назвете доньку? - Запитав завідуючий відділення.
- Віта... Віта — це життя!.. - Усміхнулась Ольга.
…
Ще ніби й літо на дворі, але вітер по-осінньому загравав з кущами та деревами. Ось знову порозтрушував щойно зібрану до купи сивину... Ольга трималась за коліщата інвалідного візка і згадувала свої, усе ж таки щасливі, роки перебування на цій чудовій землі... Діти. Діти — це її сенс буття, її натхнення, її сльози і радість, словом, її життя. Навіть після тієї злощасної аварії, коли її Вася, її Василечко, назавжди залишив їх, перейшовши в інший світ, а вона зробилась калікою, діти завжди були поряд...
- Мамо! Знову ти сумуєш?
- Ні, що ти, Вітусю! Це я так... Думаю, згадую...
- Ти хоч пам`ятаєш, що завтра Микола із сім`єю прилітає і Петя з Павликом? - Запитала струнка, кароока білявка, обійнявши ніжно за плечі Ольгу.
- Пам`ятаю, донечко... А що там від Надюсі чути?
- Надя щойно телефонувала, казала, що приїде трішки пізніше, бо щось малий прихворів.
- От лихо...
- Чуєш, мам, а може спечемо наш фірмовий пиріг? - Підморгнувши мовила Віта, не даючи матері ні хвилинки засумувати.
- Спечемо. Неодмінно спечемо...
Віта присіла навпочіпки біля маминого візка і теж подивилась вдалину, стараючись помітити все те невидиме, що бачить Ольга... Дарма. Не виходило... Але Віта знала, що з роками людина не сліпне, а навпаки — прозріває... І колись настане такий час, що вона теж дивитиметься в небо, усміхатиметься і бачитиме там чарівні речі. Принаймні, так казала їй мама. Її мама... Сонце котилось все ближче до обрію, закінчувався ще один день. Завтра прийде інший — зі своїми турботами, радощами і смутком, планами на майбутнє і згадками минулого, бо таке життя... Таке життя...
Київ, 24.07.14
