30.07.2014 02:25
для всіх
263
    
  1 | 1  
 © Ницик Андрій

Куди йдемо ми кожен Божий день

з рубрики / циклу «Чи( )є майбутнє?»

Куди йдемо ми кожен Божий день, 

Минаючи провулки й повороти?

Куди йдемо ми? Скільки вже пісень

Лунало зі сльозами ночі проти?

 

І як прийшли туди, де зараз є?

І хто нас вів, хто зле шептав на вухо?

Що ми самі, що воля — то худе, 

Безглузде та шкідливе серце духу.

 

А як ішли? Чи точно йшли? Чвалали.

Ледь підіймали ноги від землі.

Тож розпластавшись стрічкою хули, 

Позадні підставляли передущих.

 

Дійшли нарешті. Вткнулись в кут глухий.

Розбили перші лоба й ніс об стіну.

“Куди несе вас?” — зловтішавсь котрийсь, 

Із тих, хто ззаду дихав всім у спину.

 

Стіна стоїть: їй байдуже до нас.

Вона лиш вміє бути і брехати.

Що не кажи — вона вмикає бас, 

Лякаючи й кидаючи за ґрати.

 

А час не жде. Він тче руно з кісток.

Криваве, димне, чорне та червоне.

Чи проросте з зерняти той росток?

Чи може ненародженим і згине?



19.02.2014

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 11.08.2014 03:48  © ... => Ірина Затинейко-Михалевич 

Дуже дякую за відгук! В мене вірші особливо ніколи не писалися. А тут... :( Сиджу тоді за компом, дивлюсь Громадське, і горить будинок Профспілок... :(

 30.07.2014 10:12  Ірина Затинейко-Миха... => © 

дата написання поезії одразу відгукнулася болючим спогадом, що творилося на наишх очах і очах цілого світу на Інститутській 18-20 лютого... вірш глибокий, тривожний...навіть пророчий! Сильно!