НАОДИНЦІ У ЮРБІ
з рубрики / циклу «Райський хутір з пасікою»
Хоч Дмитро і народився на селі, але відтоді як усвідомив себе людиною, відчув якийсь незбагненний потяг до натовпів. Дивувались батьки, рідні, сусіди та знайомі: від кого вдача? Зрештою, всі зійшлися на одному: він — неповторний.
“Неповторний” виріс і перебрався до міста. Великого. Тут — його стихія, дарма що працював, як говорили сусіди, “кучером”, водієм приватного таксі. Робота не подобалася. Зате подобались суб’єкти його уваги — люди. Вони були різними, а головне — не такими бідними як селяни.
“Теж мені артист… Повний рот дикції” — подумав він про чергового пасажира, який зупинив його машину поблизу драматичного театру. Подібну характеристику на себе він чув від керівника драмгуртка у школі і назавжди затаїв нелюбов до професійних артистів. Водночас високе мистецтво цінував, вибираючи такі шпариночки, що задовольняли його тонку душу, однак були недосяжними, хоча й зрозумілими. А тоді, коли того мистецтва йому бракувало, він його створював. Принаймні у своїй багатій уяві.
“О-о, вже йому й музика у машині заважає, — глузливо подумав Дмитро на прохання пасажира вимкнути гучномовець. — А на тобі!..- І Дмитро крутнув регулятор гучності, але звук притишив тільки частково.–-Теж мені, “артист”. Не розуміє, що я йому надаю повний сервіс. Так нам і бригадир казав: хочеш підвищений заробіток отримувати — крути у салоні попсу, шансон. Я й кручу. А пасажир — невдячний. Чи він така собі підсадна качка? Потім настукає бригадирові і зайвих десяти відсотків надбавки не буде. Е-е, так не годиться”.
За тим крутнув регулятор гучності на “більше”.
“Чого це він попросився вийти. Адже сідаючи замовив поїздку далі”, — здивовано подумав Дмитро, коли пасажир хряпнув дверима і рішуче відійшов від машини.
Перейматися “проблемою” не було коли: до таксі підбігла дівчина, нахилилась до завбачливо відчиненого віконця дверцят.
“Ото так дині! Спілі, медові” — за малим не вигукнув Дмитро, втупившись у її перса і через те не відразу збагнувши, куди їй треба їхати.
Незважаючи на закінчення зміни, таку пасажирку він ладен був везти хоч на край світу.
“А сіднички які кругленькі! Хоча джинси на них –-ще кращі. Й оздоблені дорогою закордонною фурнітурою. А отой брелок на паску?!.. Звідки він у неї? Певно батечка багатого має. Або коханця. А ми зараз перевіримо”, — подумав Дмитро, звернувши увагу на товщину її інкрустованого гаманця. Аби розпочати розмову, розповів нехитрий анекдот, потім житейську бувальщину, поскаржився на погоду, похвалив співачку попси, яка на той момент виконувала “заїжджену пісню”.
“Чого це пасажирка не хоче розмовляти? — подумав Дмитро. — Чекає, коли я її компліментами почну засипати, згадаю про її кругленькі принадні місця, її класичної вроди носик… О-о, а губки! Які губки! Які вушка! Вушка витонченої форми. А сережки в них…Сережки… вони ще кращі! Що, що це у них? Невже коштовні камені? Як фантастично виблискують! Як переливаються! А її голівка…Яке щастя везти таку вроду. Вона гордовито похитується у такт коливань легковушки. Яке диво! Одна чарівність! Весна! Вічна весна. А цей хвостик зібраного назад і перев’язаного стрічкою каштанового волосся. О-о, як він міг би лоскотати мої губи, щоки, ніс… Ого, умгу-у, я й не відразу помітив, що той “хвостик” розпочинається біля справжніх перлин якими оздоблена декоративна стрічка. І де вона їх знайшла, оті перлини? Безперечно, когось багатого має? А хто він їй? Хто?.. Спокійно, Дмитре, спокійно! Ти будеш теж багатий. Будеш, бу-у-деш. А нині ти — кучер. Відтак виконуй свої обов’язки, дивись на дорогу, вези цю кралечку обережно, на неї не витріщайся… Одначе, яка ніжна шийка, які пропорції! Уф, ти! А на тій шийці — хрестик на ланцюжку… кош-тов-но-му-у”
Плин фантазії і думок, що були навіяні спогляданням коштовностей і вроди дівчини, зник разом із терміновим гальмуванням на її прохання.
“Чого це вона: “Вимкніть” та “Вимкніть”? Що це у мене за день такий, немеломанний. А ще понавішувала на себе, чи хтось їй понавішував цяцьок. Ну, й пішла геть, шалава. Ковиляй своїми курчатами табака… О-о-гоо, а сумочка у неї, сумочка! Клас!” — подумав Дмитро і з кепським настроєм відігнав машину до гаража.
Вийшов з нього і полегшено зітхнув. Серед юрби він почував себе як риба у воді. Водночас поєднував приємне з корисним.
Суб’єкт “захоплення” нагодився йому відразу: від швидкої ходьби у того розвиваються поли плаща. Погляд зосереджений і спрямований у… майбутнє. У лівій руці — кейс.
“Певно підприємець. Рішучий”, — підбив підсумок першого враження Дмитро. — А чи “крутий” — зараз перевіримо. Ага, гаманець переклав з кишені штанів до кишені плаща. Молодець!”
Дмитру вистачило кілька реплік з підприємцем, аби на ходу “познайомитись” та “попрощатися” з ним і з хорошим настроєм перейти на іншу вулицю, відчувши вже у своїй кишені приємну вагу гаманця незнайомця.
Здивуванню не було меж, коли він, повернувшись до своєї домівки, побачив того самого підприємця з кейсом, який, як з’ясувалося, їхав саме до нього у якості кур’єра. Кур’єр витягнув з кейса лист від рідних Дмитра в якому ті зазначали, що передають йому таку-то суму грошей через володаря цього листа. Підприємець дочекавшись, поки Дмитро прочитає написане, з почуттям виконаного обов’язку опустив руку до кишені плаща… До другої… Зблід. На якісь частки секунди глянув на Дмитра. Потім уже за інерцією, обмацав свої пусті кишені, думаючи, коли вибрати момент ще раз глянути на цього чоловіка навпроти, який тоді, на хіднику, наче нізвідки вигулькнув і почав розпитувати про… сторони світу. Хочеш не хочеш закрутишся у незнайомому місті.
Їх погляди, таки, зустрілися.
Німа сцена, здається, тривала вічність.