АНДРІЙКО-ЗАХИСНИК
Маленький Андрійко з батьками завітав до крамниці іграшок. А там стільки їх усяких – у хлопчика очі розбіглися. Мама запропонувала синові придбати тенісні ракетки з воланчиками, тому що була спортсменкою, тато – іграшковий комп’ютер, бо весь сенс життя бачив у них.
Однак Андрійка немов щось стримувало, він раз по раз поглядав на вітрину, де були тягачі, автомобілі, танки, літаки, пістолети, автомати...
Батьки підводили хлопчика до м’ячів, клюшок, шайб, до найрізноманітніших ефектних коробок з інтелектульними іграми...
– Не хочу мандрувати лабіринтами! Не хочу шукати скарби! Не хочу дивитися у калейдоском!.. – сердився хлопчик. – О! А це со?!
– Не «со», а «що»... Підзорна труба.
– Дай!
– А це со?
– Бінокль.
– А я його знаю. Бачив як солдат дивився у нього і запевняв, що за ворогом спостерігає. А у підзорну трубу можна за ворогом спостерігати?
– Можна-можна, хлопчику, – озвалася з прилавку підзорна труба.
– У неї можна-то, але тільки якимсь одним оком, а у мене – одразу двома, – похизувався бінокль.
– Тату! Мамо! Хочу бінокль! Хочу підзорну тлубу!.. І хочу... хочу... оцей тягач з лакетами.
– «Ракетами».
– Л-р-л-ракетами...
– Нащо тобі все це?
– Дивитимуся у бінокль або підзорну трубу, щоб знати, де наступають вороги і куди наводити ракети.
– Малий ти ще...
– Мамо, чому ти дражнися? Я – мужчина! Мені треба захищати країну! А як я її захищу, якщо у мене не буде зблої.
Батькам нічого не залишалося робити, як прислухатися до думки сина.