СПОКУСА
Яка солодка і п’янка спокуса,
Що душу щемом огорта поволі,
І забира навік в свою неволю,
Лишаючи по собі спрагу люту.
Ні вдень, ані вночі нема спокою,
Бо пробудились почуття химерні,
Забула я, що ми всього лиш смертні.
Де вихід? Не була ж колись такою?
Лякать, вражати – дивна насолода,
І образи творить з палких емоцій.
Але ж тримала й я сльозу на оці,
Лиш мрії – моя вічна нагорода.
Чарівні та легкі їх пишні крила,
Що прирекли чекання на самотність,
Коли тікають у свій світ німотний,
Коли здіймає гіркота вітрила.
Та прагну її знову невідступно,
Боюся втратити ту дивну мить,
Що мов струна чи шепіт верховіть,
Зливає почуття в акорд сукупно.
