ГОМОНІЛА ОСІНЬ БАРВАМИ
з рубрики / циклу «Райський хутір з пасікою»
Сама не знала чому щороку так чекала осені, надто її бабиного літа. Траплялося, що воно було не одне, а двоє чи й троє. То радості не було меж. І перебувала у якомусь нечуваному піднесенні дарма що хвороби тіло обсіли, немов пліснява на саманних стінах хати та мох на її очеретяній покрівлі, як ото рослина-паразит омела на улюблених осокорах.
Задумала вийти з хати та сісти на ганку, краще роздивитися барви осені на своїх деревцях у дворі.
Та як же ж його встати з крісла? Воно хоч і зручне, м’яке, ніде не муляє, але виявилося занизьким для хворих на суглоби та різні подібні болі. Отож як його здійнятися? Як?.. Була би поруч донька Лара, простягнула би руки, допомогла би. Та де вона, та Лара?!. Ой, Господи!.. Десь на заробітках аж за кордоном. Пише листи, телефонує, але ж…
І чого воно таке глибоке крісло?! Хоча дуже зручне! Спасибі місцевому підприємцю! Знала його як замкнутого й неговіркого, а виявився, бач, яким — не жадним.
Потягнулася за ковінькою, що підступно ляснула на долівку, аж землю сковирнувши. Та так стрельнуло у попереку, що зірки в очах замиготіли. А був би поруч Андрійко, то він обережно взяв би її під руки, повільно підняв би і майже виніс би на ганок. Милуйся, мовляв, барвами осені! На здоров’я!
Немає Андрійка… І що то йому за дружина попалася?!. Наче й народилася в Україні, батьків має порядних, навчалася нівроку. А ось як видала себе за Андрійка, чи то, пак, оженила його на собі, так невдовзі все шкереберть у нього пішло. У виші викладачі пророчили йому велике майбутнє: і на поприщі науки, і в дипломатії. Але наречена обкрутила його так, що він упродовж року-двох забув усе те, хоча встиг отримати червоний диплом… І що?!. Птфу!.. Обоє лікуються від пиятики. А де? А хто його знає!.. І чого вона до нього тоді прилипла-причепилася? Повідганяла від нього усіх достойних дівчат. Як навіжена…
Посиділа-посиділа ще у кріслі. Воно то зручне, їй право, зручне… Але ж крізь стіни і оце маленьке хатнє віконце, що поруч, не розгледіти барви осені.
Тож треба якось встати…
Ой-й!!! Ох-х…
А біль — неймовірний!..
От якби був поруч Максимчик, то неодмінно допоміг би…
Бізнесує Максимчик, ніколи йому. Хоча торік приїздив якось. Сказав, що на своїй машині — тій, що має колесо ззаду. Велика така, насилу у дворі розвернувся нею. Кількох курчаток задавив. Ну, то нічого. Зате мамку провідав. Як відкрив багажник та як почав витягувати величезні пакунки з кукурудзяними паличками, чіпсами, сухими соєвими биточками, газованими напоями…
Бала рада синові. Але не втрималася від своєї думки вголос про те, що, мовляв, так он же кукурудза на городі росте, картоплю нею обсадила. Ото з того такі гарні… — чи забув? – такі гарні страви готуються. Що? Газовані напої? Ой, Боже! Так сірівець у льосі стоїть. Згадай-но, скільки газу буває у тому сірівці?!.
Та що ж це за думками і день у хаті сплине? Не годиться! Треба вийти надвір. Хоч би на ганок. Он який день ясноокий крізь вікно кличе!
Забулася.
Та — раз! — і піднялася.
То вже тоді, коли випросталася, відчула післябіль, як ото кажуть про післясмак. А ковінька, клята, лежить же на долівці — забула перед вставанням дотягнутися до неї рукою… Хоча… Хоча… Е-е-е, якби почала дотягуватися, то потім і не зіп’ялась би на ноги. А так — от вийшов компроміс з ковінькою. Ну, й ледащо, ти, ковінько! Помічниця називається. Одначе, досить вилежуватися! Піднімайся!
Наступила на один її кінець. Та так вдало, що інший прямо до руки «приліпився», немов тій ковінці соромно стало.
Так ото разом, спираючись на хитру подругу, й виковиляла на ганок.
Замружилась через яскраве світло і буйство барв. Посміхнулася. Привіталася з двором, з хлівом, де раніше корівка жила, потім — свинюшка, а останнім часом — курочки. Зараз нічого із живності немає. Але ж хлів — немов живий. Здрастуй, хліве! Здрастуйте, яблуньки і грушки, абрикоси і вишеньки! Доброго дня порички і малинник! Вітаю вас, чорнобривці! Перепрошую, що зранку не вийшла до вас… Ач які ви всі гарні, барвисті! Ось лишень сяду на ослінчик, що ось тут, на ганку, стоїть, і поговорю вдосталь з вами, щоб не скучали, похвалю вас…
Хотіла сісти на того ослінчика. А воно… О-о… Щось не теє… Щось не дає зігнутися. А що ж робити? Стояти? Не сила! Варто ще спробувати… Ага! Є вихід… Треба взятися ось за цю поперечну дошку… Так, тепер — спертися на іншу… Так... Тепер спробувати дотягнутися рукою до ослону. Ага, вийшло…
Ой-й!..
Біль.
Треба повільно.
По-віль-но...
О-ох!.. Сіла.
Ну, от і добре! Ну, от і гаразд…
Нівроку1
Спершу все тіло пронизує біль через попередні порухи. Та згодом вгамовується… От і ладно.
Відтак можна й на красу природи увагу звернути. Боже ж ти мій, Боже! Ну, й сотворив же Ти Всесвіт мальовничо-дивним — очей не відвести!
Однак…
Однак, що це там за голос за хвірткою гукає?
Чого, мовляв, соромитесь? Заходьте, хвіртка не на замку… Заходьте-проходьте!
Аж то — якийсь чоловік, у літах уже, але охайно й чистенько одягнений. Відкрив хвіртку, заходить… Та якось не спішить… А-а-а, певно, хвилюється. То з двору повернувся до хвіртки обличчям, а до неї ж — спиною… Зі спини й не впізнати... Та то нічого. Звісно, хвилюється…
Занепокоїлась. Щось йокнуло в душі, щемно й нетипово. Ніколи не бачила такого чоловіка. Ніколи. Навіть коли гостювала у сина, котрий замешкав у великому місті.
А він уже й повернувся обличчям. Посміхається. І трохи здалеку вже вітається: щиро й приязно. Зовні впізнати не змогла. Але ж голос!.. Ой, а голос-то знайомий… Хто ж це? Ой, як соромно! Не в помку… Та хто ж це?..
Чоловік зовсім наблизився до ганку, протягує свою руку, бере її руку й ніжно цілує.
І тільки після цього вона не стільки згадала, скільки по типовому жесту здогадалася, що це ТОЙ, її шалене коханнячко! Не вийшла свого часу за нього, тому що пив безпробудно. Ніякі її умови не дружити з чаркою, інакше вона не вийде за нього заміж, на нього не діяли. А вона була непохитною, бо через пиятику батьків зазнала горя ще з дитинства. Згодом він кудись зник. Ходили різні чутки куди і як… Та вона до них усе байдужішою була, адже вийшла уже заміж, дітки познаходилися…
Ой, Господи, та звідкіля ж випірнув?!
А він цілує руку та й твердить, що ніколи не забував її. Ось, мовляв, на старості до вух дійшло, що ти сама собі одна в своїй господі, нікому й ковіньку подати…
Трохи згодом вона здивувалася: як то так вийшло, що її рука сама собою потягнулася до його посивілої голови й погладила як малу дитину.
Зволожилися очі, за тим — і сльози по щоках...
Показала на вільний ослінчик.
Сів. Та й немов ненароком на мить притулився до неї.
Відтак почула про те, що нічого матеріального він від неї не хоче й не захоче. Мовляв, хочу одного: допомагати тобі. Значить, так судилося нам на віку. Виходить, що наша доля така. Але її треба хоч трохи — на решту життя — підправити, як можна підправити ось ці стіни з пліснявою. Це він так сказав і запевнив, що завтра ж прийде ремонтувати їх.
А вона? Вона поглядала на барви осені ще й ще раз, звернула на них і його увагу. Він погодився: неймовірна краса! Прикро, що тимчасова, кораса бабиного літа...
«Ні, — подумала вона. — Цього разу — вічна!..»
