Троянда на морозі

з рубрики / циклу «Про долю»

Пестив її таку звабливу,

Пихату, водночас зрадливу,

Беріг її хоч мав і силу.

Вона сміялась з залицяння,

Не вітрові її кохання,

І чула лиш його зітхання.

Сонце крадькома радіє,

Про щирі почуття все мріє,

Теплом своїм щоденно гріє.

Та не підступна вона й годі,

При будь-якій скажу нагоді,

Її колючки у пригоді.

Осінній дощик все мрячив,

Пелюстки з ніжністю помив,

Від краси тієї остовпів.

А вона все своє вела,

Мало в них ніжності, тепла,

Не їм в саду вона цвіла.

В ночі підкрався морозець,

Тут примхам тим прийшов кінець,

З ним майнула під вінець.

Від кохання цілу ніч тремтіла,

Сонце зійшло, вмить почорніла,

Не та уже троянда біла.

Спалив її мороз за ніч,

Та не в тому певно річ,

Зустрілася з коханням віч-на-віч.

Хоч одну ніч вона кохала,

Якій кінець того не знала,

Жагу та пристрасть все ж пізнала.

Мороз вночі знов прилетів,

Та мов той змій її здушив,

Свою він справу завершив.

м. Славута,