Фастів
Частина 2Продавщиці повідомили мені, що світло з’явилося десь годину тому. На прилавки конче необхідно було подати окороків та мойви. Дія портвейну, хоч трохи і знітилася від клятого холоду, та все ж не відпускала і вигравала всередині теплими кульками хмільної ейфорії.
Абияк схопивши заморожений пласт курячих стегенець, я, похитуючись, вийшов з ним на задній двір. Спосіб, у який я видобував окороки зі крижаного сплаву, був до болю простим і дотепним. Мав я у загашнику невеличкий камінець, якого ховав під насипом використаної тари. Невідомо, як він тут опинився, та він дуже ставав мені у пригоді.
Діставши зі схованки, я поставив його перед собою, потім підняв над головою пласт окороків і щосили кинув об камінь. Потім проробив це іще раз і ще, поки той не тріскав хоча б в одному місці. Окорока розліталися по усьому подвір’ї, падали у завалений сніг, бруд, підталі калюжі. Я їх хутко збирав, здмухував з них землю і клав до ящика, який згодом відносив на прилавок.
Впоравшись із майже усім пластом, я ніяк не міг видлубати кілька клятих ніжок з міцно замороженого шматка. Я знетямлено дубасив по ньому тим самим камінцем. Враз, шматок курячого стегенця відломився і полетів у невідомому напрямку. Швидко надибавши його поглядом, я мерщій кинувся до нього, та мене випередив пес: біла, брудна сука з висушеними голодом боками. Вона хвацько вхопила той ласий одріз і, з болем протиснувшись крізь зачинені ворота, чкурнула в саму гущу юрмища.
Ця недоладність засмутила мене більше, ніж промова редактора, і, що головне, стала за причину знову хильнути.
Я знав, як можна було владнати таку справу. Лишивши все напризволяще, я похапцем попрямував до продавщиці з іншого магазину – Валі.
Валя пила. Про це знали всі. Ще перед відкриттям магазину вона потягувала соточку або додавала в каву кілька крапель коньяку. Уся червона, з посоловілими очима, вона день стояла за прилавком, між іншим, справно продаючи товар. Господарі кілька разів мали намір звільнити цю незугарну служницю, та інші дівчата (знаючи її тяжке сімейне становище) щоразу вмовляли їх не робити цього, і ті лагідніли. Зрештою, Валя робила непогану касу, не гіршу від інших, завжди уникала нестач і не мала проблем з покупцями. Тож на її ганж господарі закривали очі, щоразу відкладаючи суворий присуд на потім.
Я знав її секрет: під прилавком у Валі завжди стояла чекушка, яку вона притьмом потягувала протягом дня.
– Дай випити, – видихнув я їй у вухо, коли крізь тісну чергу пробрався до неї за прилавок.
Валя глянула на мене здивованими очима, трохи червоними і, як завжди, сп’янілими. Вона з усіх сил намагалася вдати, що не розуміє мене. Та про те, що її згубна звичка вже давно стала секретом Полішинеля, жінка могла і не знати. Адже її колеги справно оберігали її від неприхильних новин і не втаємничували у свої домовленості з гадзами.
Та в мене був таки кепський вигляд. Моя гідність сьогодні зазнала нищівного удару, а клята сука, що поцупила окорок, ще більш роз’ятрила відчуття нікчемності мого буття і нездоланної штивності долі.
Валя акуратно передала мені пляшечку, яку я скоро висмоктав у передбаннику і закурив це діло папіроскою.
Сніг лягав лоскотно на повіки. Небо зчорніло і пожирало морозною пащею залишки дня. Народу на ринку поменшало. Вітрини магазинів клали жовті прямокутники світла на стоптані тротуари. Незмінно стугоніла залізниця по той бік вулиці. Все ніби зупинялося, мов камінь Сізіфа перед тим, як скотитися назад у прірву.
З рибного магазину попросили подати мойви. Для цього її потрібно було розморозити і одну-по-одній видлубати з обледенілого пласта.
Я увімкнув обігрівач і направив його гарячі потоки прямісінько на рибний клапоть, аби той скоріше розтанув. Потім взяв невеличкого ножа і почав виколупувати підталу мойву. Вона нестерпно колола пальці. Тонкі голки плавників боляче врізалися в долоні і залишалися там. Інколи потрапляли під нігті, що викликало кров.
Кажуть, те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Так от, я сильніший за морожену мойву! Незважаючи на ці тортури, я завжди набирав повний лоток і гордо відносив його на прилавок.
Звісно ж, літом усе відбувається набагато простіше. Коли в небі замість січневого оскалу на повну силу сміється блакить і пражить червонопике сонце, товар розморожувався по дорозі. Мені тільки залишалося ловити продукт, який вивалювалися з мокрої тари. Та перевага зими в тому, що тут немає цього нестерпного запаху – запаху зіпсованих продуктів. Немає набридливих мух і мошкари. Літо – це пора вонючих шкарпеток і вологих піхов. Літом земля розкладеться, що тіло столітнього мерця: сухо, повільно, тяжко. Літом час прозоріє у випарах асфальту, силкуючись дременути в холодну воду з найближчого мосту, та зупиняється.
Що не кажіть, а зимою окороки симпатичніші. Небо симпатичніше: чуже, байдуже і холодне. Зимою ясно усвідомлюєш, що просити чогось у такого чудовиська завжди марно. Воно хіба що огидно зригне на твою літанію і буде таким.
А мене, між іншим, Валіна пляшечка остаточно розмотала. Я помітно сп’янів, важко сопів і безцільно шпортався від магазину до магазину. Та все ж тримав на хмільній гадці, що сьогодні я везу касу господарям додому.
Робочий день закінчився. Я зачинив магазини, покурив з продавщицями і став до прибирання. Протер вітрини склооомивною рідиною, змив підлогу, сховав товари в холодильнику. Потім зібрав виручку, нашвидкуруч перерахував, перетягнув асигнації резинкою, загорнув у чорний пакет і поклав за пазуху. Викликав таксі, вимкнув світло, вийшов на вулицю, зачинив чорний вхід, сів в машину і поїхав.
В голові паморочилось і трохи нудило. В салоні синьої «Таврії» було холодно. Пічка у водія не працювала. Водій, дядя Коля, був закутаний в товстий кожух з овечим коміром і мав на голові пишну лисячу шапку. Він постійно возив мене, був, так би мовити, штатним шофером. Грала якась музика, і ми повільно тяглися по слизькій дорозі.
Раптом я помітив, як по обочині, незграбно сковзаючи тоненькими ніжками, йшла одна з моїх продавщиць – Наташа. Вона була наймолодшою серед усіх, мала трохи за тридцять років, невеличкого зросту, з коротким фарбованим у світлий волоссям, худорлявим тілом і тонким шрамом над верхньою губою. З усього нашого братства вона найменше вписувалася в миршаву картину торгівлі. Щоразу, коли я на неї дививсь, то уявляв її на руках у здоровенного вірмена, який мацає її волохатими руками в якомусь вонючому барі. Ото було її місце, а не рибний прилавок.
Я наказав дядьку Колі зупинитись. Відчинив двері, схопив Наташу за руку і без жодного слова затягнув в таксі. Вона навіть не зойкнула. Навпаки, коли опинилася на задньому сидінні, хитро посміхнулася мені, від чого у мене встав сторч.
Я знав, що вона заміжня і має дитину. Її чоловік часто заходив, завжди вітався зі мною і тиснув руку. Бачив також малого – світловолосого хлопчака з блакитними очима, який під час одвідин смирно стояв у кутку коло мами і жував мисливську ковбаску.
А зараз вона їхала зі мною у таксі і хитро посміхалася.
Ми зупинилися біля ларька. Похитуючись, я вийшов і купив дві пляшки портвейну та плавлених сирків. Коли сідав назад, з кишені випав чорний пакет з виручкою, а я й не помітив. Усі мої думки були зайняті Наташею. Її запах, усмішка, голос, сніжинки на пальті пробудили в мені хіть. Увага розчинилася в спиртному. Автомобіль рушив, і ми поїхали далі.
Дальнє світло мутними пасмами розсипалося між косими рядками снігопаду. Двигун незадоволено гарчав, сперечаючись з темною відстанню. Наташа замріяно дивилася у вікно, склавши губи у такій самій хитро-загадковій посмішці. Я насолоджувався жаром всередині себе, який розширював ніздрі і змушував серце калатати частіше. Свідомо чи ні, я торкнувся своїх грудей, ніби намагався погріти теплом того жару поколену мойвою долоню, і враз зрозумів, що загубив пакунок з грошами.
Першою моєю думкою було міняти громадянство. За частку секунди я склав у хмільній голові план втечі і навіть визначив, куди – в Туреччину. Далі перед очима промайнув шибеник: осоружне лице з висунутим язиком і виряченими баньками. Потім я фізично відчув, як стискається сфінктер, і мені забракло дихання.
Ми, наскільки було можливо на слизькій дорозі, швидко розвернулися і поїхали назад до ларька.
Недалечко від нього лежав мій чорний пакунок, ледь присипаний снігом. Похоловши, я підібрав його і міцно стиснув у руках. Ми знову розвернулися і попрямували далі.
Через надмірне хвилювання я зубами відкрив пляшку портвейну і хильнув з горла. Потім протягнув Наташі. Та не відмовилася і теж добряче хильнула. Це нас зблизило. На горличці тієї пляшки лишився наш перший поцілунок.
Будинок господарів знаходився на краю містечка, оточений з одного боку жилою вулицею, а з іншого – просторою галявиною, на якій в літку в оксамитовому моріжку росла різнобарвна жимолость. Сьогодні ж вона була заваляна непроглядним чорнилом ночі і посипана перцем мокрого снігу. Над дорогою висів жовтий ліхтар – давнішній причетник зимових опадів.
Ми зупинились коло фарбованих червоним воріт. Я натиснув на кнопку дзвінка і покірно чекав, поки клацне автоматичний замок. Загавкав пес – здоровенне теля, що металось у подвір’ї феодалів, брязкаючи металевим ланцюгом. За ним здійняли лайливий гамір інші чотириногі. Тиша вулиці, яка панувала тут до мого приїзду, нахабно порушилась і розсипалась мокрими окапинами в комини закутаних снігом будинків.
Клацнув замок, і брама прочинилася. Я увійшов. В кутку ошелешено лаяв пес, силкуючись розірвати ланцюг, накинутись на мене і проковтнути разом з виручкою. Так, я йому набагато цікавіший, ніж стопка купюр у моїй кишені, що становить єдину відмінність собак від людей.
Підійшовши до порогу, я знову завмер в очікуванні. Гарний ганок з білими перилами і сходинками. На клумбі вижовкла заграва вікон, посічена тінями. Я потягнув ніздрями запах: пахло сталим спокоєм, резиновими килимами і собачими фекаліями.
Нарешті на порозі з’явився господар. Одягнений в домашній смугастий халат, з-під якого випирало округле черево та капці на босу ногу.
Він протягнув товсту, як батон, долонь, і я, не второпавши, чи то для вітання, чи для отримання виручки, невпевнено її потис.
– Як справи? – запитав господар, і в лице мені одразу вдарив струм свіжого перегару. Мій страх щодо мого нетверезого стану розвіявся, і я став почуватися вільніше.
Щойно я відкрив рота, як він неймовірно голосно гаркнув:
– Фу! Чортова псина! Чорти тебе б вхопили, бісовий недоумку! Ану, в буду! Клята тварюко! В буду, я сказав!
Пес, знітившись, піджав хвоста і чкурнув у своє лігвище. В подвір’ї знову стало тихо, лише з бічної вулиці долітали дурнуваті лаяння його соратників.
Я коротко розповів хазяїну, як пройшов день, скільки завезли товару, відчитався про роботу і віддав гроші. У мене з’явилося нестримне бажання розповісти йому про моє оповідання, про розмову з редактором. Можливо, тому, що ми обоє були п’яними, мені здалося, що він зрозуміє мене. Я уявив, як було б здорово, коли б хазяїн отак гаркнув на нього, як на свого пса. Та передумав.
Ми попрощалися. Він повернувся до будинку. Дорогою до брами у моїй голові безперестанку звучало: «…в буду, я сказав!» І лише Наташа в таксі змогла змусити цей голос замовкнути.
В моїй ятці не було кухні. Та був стіл, присунутий до вікна, і два старих стільці. Так ми з Наташею і пили: за цим столом та на цих стільцях.
Періодично я підкидав дрова у грубу, і згодом в кімнаті стало тепло. Наташа скинула светр і залишилася в самі футболці, з-під якої звабливо стирчали дві крихітні цицьки.
– Ти дуже худий, – говорила вона. – Ти такий нещасний. У тебе лице сірого кольору і понівечені руки.
– Це через мойву, – відповідав я.
Вона розповідала про свої життя. Як гибіла з іншими дівчатами на заробітках в Польщі, а чоловік сидів вдома з дитям. Він у неї, виявляється, фізкультурник. Не п’є, не курить, займається спортом. Натомість я розповів їй про фізкультурника із своєї сільської школи. Він до смерті ходив в одному спортивному костюмі із свистком на шиї. Разом з трудовиком вони щодня справно напивалися у шкільній котельній і йшли вести уроки, сиріч, передавати нам досвід, мудрість і книжні знання. Він більше мені подобався, ніж її фізкультурник. Наташі, виявилось, теж. Ми випили.
Потім вона завела мову про свій недавній роман з хлопцем, який був на десять років менший від неї, себто трохи старшим, ніж я. Роз’ятрена алкоголем, її жіноча душа розгорнулась, і з вуст полилася стидка всячина, яку я, затамувавши подих, слухав. Наташа вела казання про секс в його машині, про гулянки ночі безперервно, про бари, в яких вони полюбляли пити, і в мене знову перед очима постав образ здоровенного вірмена з Наташею на колінах. Ми жлуктили далі.
Жінка розповіла, як вони займалася цим в прихожій її будинку, в ліжку спальні, де щоночі засинала поруч з чоловіком, на кухні і на підвіконні в залі.
Коли закінчилася друга пляшка портвейну, я поцілував її, і ми зляглися.
Наташа була гарячою штучкою і полюбляла кусатися. Опісля шістьох полових актів на моєму тілі не було живого місця від її укусів. Вона умудрилася поставити засос на моєму лобі і щоках. В перервах, закутавшись в одіяла, ми курили, і вона казала, що я ненаситний і їй це подобається.
Під час чергового коїтусу в неї задзвенів телефон. То був її чоловік. Я хотів скотитися з неї, аби дати змогу поговорити, та вона, схопивши мене за сідниці, наказала: «Не зупиняйся!»
Я збуряковів і продовжив гарувати на ній, а вона тим часом підняла слухавку і сказала:
– Алло!
– Ти де? – почувся в трубці чоловічий голос. – Чому ти ще не вдома?
– Я…у… под… ру…ги…, – стараючись прикрити в голосі насолоду, відповідала Наташа, пристрасно запинаючись на кожному слові.
Тим часом я старався же дужче і нарощував темп. Наташі це сподобалось, бо вона міцно впилася нігтями вільної руки в мій зад.
– Я… за…ли…шуся у не…ї, – кусаючи губи і стогнучи, говорила в трубку Наташа.
– Ти що, плачеш? – запитав її чоловік. – З тобою все гаразд? Я хвилююся…
«Та все з нею гаразд! – думав я, щоразу засаджуючи Наташі все глибше і глибше. – Нічого з твоєю сукою не трапиться. Відграю її, як слід, відпущу додому. Не хвилюйся».
– Ні, я… не… плачу, – похитуючись від моїх поштовхів, казала Наташа. – Все … га…разд… Зіз…вони…мось зав…тра…
Тільки-но вимкнувся телефон, як жінка несамовито вискнула і впилася, наче вампір, зубами в мою шию.
Я непогамовно всовував та висовував Наташі: раз-два. Ніби розвантажував Ясиковий бусик: три-чотири. Це майже те саме. Ну, можливо, трохи ліпше.
Потім вона заснула. Знесилений, та неймовірно задоволений, я підкинув дров, закутався у ковдру і, всівшись за свій стіл, закурив.
Я дивився на жінку, що спала в моєму ліжку. По подушці розкинулись її світлі коси. З чорного полотна неба місяць-сухозлітка вливав у кімнату жовтавий лій. За вікном сипав сніг і мовчав вітер. Лише тихо тріщали дрова в закіптюженій грубі, і хукало жаром полум’я.
Наташа відкололася від порядного життя, як той окорок із замороженого клаптя. Доля нещадно вгатила її, а я, мов та сухоребра сука, жадібно підібрав, аби втамувати свій хтивий голод. Чим я кращий від неї? Нічим!
На очі мені потрапив аркуш з моїм оповіданням. Я взяв його до рук і перечитав. Знову пригадав промову редактора про зужиті, несвіжі словосполучення, про дерев’яні слова, слабкі образи і відсутність фіналу. Чи то біль, чи то злість неясним відчуттям гризнули всередині і я враз вирішив переробити і дописати «Таксиста».
На чистий аркуш я наніс такі речення:
«Макабричні візії ранку відтіняли блаватою. Спондилова синь не погамовувала душу таксиста, а навпаки – вважалась йому інсектицидною речовиною. Розсипаний на капот сніг змагався із Космосом в орнаменталістиці. Чатування біля вікна третього поверху стало для нього екзерсисом задля перетворення експлозії чуттєвості в штивну кодолу. Таксист курив, аби згнітити власний сомнамбулізм.
Фантасмагорії тіней у вікні схвороблювали його уяву і руйнували усі пікантерні емпіреї, в яких він досі витав. Там цілувалися. Перманетність агресії лякала. Потреба в позитивних інтенціях танула.
«Вона цілує його так само, як мене, чи по-іншому?» – думав таксист, силкуючись вберегти архітектоніку думок.
З під’їзду вийшов чоловік у чорному пальті і шарфі. Вони поїхали.
– Важка нічка? – запитав таксист, помітивши змучений вигляд пасажира.
– Навпаки. Цілу ніч не давала заснути. Не баба, а вогонь. А цілується, як навіжена. Аж вуха німіють.
«Точно, так само», – подумав водій.
Слова пасажира вважались йому огидним суперлятивом. Дефініційність оповідки розбуяла в уяві сонмище дивовиж і почвар. Наскрізним первнем слів пасажира була зрада, що в симбіозі з коханням вводила таксиста в амбівалентний стан.
Коли повертався назад, він зупинився на ринку і взяв букет квітів. Виходячи з машини, захопив з собою гвинтівку і сховав під пальтом.
Минуле професійного військового нагадало про себе. Він розумів, що це аберація, алогізм. Та цей випадок – евентуальний. Терпіти більше немає змоги. Це буде ендшпілем його вельтшмерца.
– Я не чекала тебе так рано, – з порога зустріла його жінка, кутаючи оголене тіло в домашній халат.
– Нічка була важкою, – відповів чоловік, віддав букет і вистрелив жінці в живіт».
В грубі потухло. Схиливши голову на руки, я встиг украсти клаптик темного неба за вікном і відключився.
Коли холод почав кусати з шию, я відкрив очі. По незвично багряній заграві над засніженим подвір’ям я зрозумів, що проспав. Я перекидьки залітав по кімнаті, натягуючи на себе своє рам`я. Стиха цокотіла залізниця і роз’ятрювала моє серце: це пішла моя електричка.
Я розштовхав Наташу. Вона ледве продерла свої мерхлі очі і щось заквилила спросоння. Жбурляючи у неї одягом, я ошелешено кричав, що ми запізнюємось, і ненавидів те сяйво зимового ранку, яке струмувало у бісове вікно.
Ми бігли по обледенілій дорозі на зупинку. З обох боків розкинулось поле, рясно вкрите сріблястою габою. Ледве чутний вітерець ворушив полохливу порошу. Я мчав щодуху, відчуваючи, як в голові об кістки черепа бамкається похмільний мозок. Ледве встигаючи, назирцем бігла розхристана Наташа, яка, бідолашна, ніяк не могла застібнути своє пальто.
Вскочивши в електричку, ми перевили дихання. По моїх скронях з-під шапки теплими цівочками стікав піт. Тільки тепер ми поглянули одне на одного. На тверезому голову я побачив, що Наташа не мала в собі жодної принади. Та вона усміхнулася мені тією самою усмішкою, і, чомусь, я подумки подякував їй за це.
Час перевалив трохи за восьму, коли я прибіг до магазинів. Коло них вже юрмились покупці. А на задньому дворі в очікуванні теревенили мої продавщиці. Наташа з вокзалу направилась додому, довести себе до ладу, тобто змити з себе мій запах.
Обмінявшись невинними жартами, ми, як годиться, стали до роботи, і скоро усі забули про мою вранішню недоладність.
Життя повернулося у свій звичний триб. Перемагаючи нудотне похмілля, я порався на ввіреній мені ділянці з усією недолугою старанністю, на яку був спроможний, і безсоромно мріяв доспати ті години, які витратив на Наташине тіло.
Та, як на зло, день виявився крутим і набирав обертів. Спочатку зірвалася одна з продавщиць. Усе почалося з телефонного дзвінка на її мобільний. Вона тихцем щось довго всотувала співрозмовнику, паралельно відпускаючи товар. Одному з покупців це не сподобалось, і він зроби їй зауваження. Та у відповідь розродилася густою лайкою, що викликало ще дужчий протест в інших відвідувачів, і всі вони суголосно почали обзивати її образливими словами: товстою коровою, бидлом, кугуткою і таке інше. На знак протесту продавщиця покинула прилавок і, забившись в куток передбанника, жалісно розплакалась.
Її підмінила колега з кондитерського відділу. Я приготував цій обструкціоністці каву, покурив з нею, вислухав її сповідь про нещасливе сімейне життя, і вона стала до роботи.
Потім прийшли інспектори санстанції. Довго маніжились, прискіпливо оглядали прилавки і глипали на мене своїми мокрими очима. Я доповів про цей візит господарям і одразу отримав відповідну вказівку. Ми оперативно скали два пакета свіжих ковбас, сиру, цукерок та риби; горошку, кукурудзи, соняшникової олії; кетчупу, майонезу, різних соусів та приправ; кілька банок ікри, креветок та морської капусти. З каси я взяв грошей, заховав їй у конверт (конверти завжди були напоготові). Все це я вручив перевіряючим, і вони пішли.
Дивлячись їм услід, як вони, зігнувшись під важкістю хабара, повагом крокували ринком, я бачив, як їхнє скупе его роздувається до непомірного розміру. Голову даю на відсіч, що в такі хвилини вони почувають себе богами. Насправді ж вони падають у непроглядну хлань пожадливості, спутавши її з небом, а своє осоружне віддзеркалення – з Творцем. Бог, такий, як я, він нічого не хоче, нікого не ображає, прагне мирно та спокійно існувати, і єдиним його бажанням є те, щоби люди не стріляли один в одного.
Тільки-но я розчистив місце для сну на гладкій поверхні холодильника, як з вулиці донісся несамовитий гамір. Вийшовши погледіти, що коїться, я побачив багато народу з повітряними кульками і різнокольоровими пакунками. Виявилось, у дочки господарів фруктових лотків, тієї самої, з кучерявим волоссям, сьогодні день народження. Вона приймала вітання, дзвінко сміялася і, здається, була щиро здивована таким сюрпризом.
Зрозумівши, що сну мені сьогодні не бачити, я хотів підірвати цей світ з її гостями та подарунками. Інколи думаю, що досі не зробив цього лише завдяки тій краплі любові, яку вимушено ковтнув з молоком матері.
А потім приїхав Ясик. Раз-два, три-чотири: ми розвантажували його бусик.
– Написав щось нове? – звично запитав він.
– Переробив «Таксиста», – відповів я.
– Покаж.
У ранковій спішці я все ж таки кинув до кишені аркуш з оповіданням, який і протягнув Ясику.
Поки він читав, до магазину увійшов чоловік Наташі. Невеликого зросту, міцної статури, із світлим коротким волоссям. Коли він проходив крізь двері, я бачив, як за відкоси чіпляються його крислаті роги.
Відчуваючи, як знизу щось стискається, я, все таки, зміг видушити з себе щось подібне по привітної усмішки. Він протягнув мені руку, і я її потис, намагаючись не дивитися в його очі. Наташа, наче нічого не сталося, торгувала і мала на диво свіжий вигляд, ніби і справді ночувала у подруги. Я раз-по-раз кидав побіжний погляд на його обличчя, намагаючись віднайти там ознаки моє скорої смерті, та марно. Він безтурботно усміхався, жартував з продавщицями і покірно чекав, поки його благовірна приділить йому хвильку своєї уваги.
– Що це за фігня?! – раптом вигукнув Ясик і, як завжди, сплюнув на землю. – Ти нащо її вбив?
– Вона ж його зрадила! – відповів я, дещо знітившись від такої несподіваної реакції мого єдиного читача.
– І що? – впрост запитав той. – Якби кожну сучку вбивали за зраду, на землі лишилося тільки б дві жінки: твоя і моя мати!
– Та ж вона завинила перед ним! – далі виправдовувався я.
– Ще невідомо, хто більше винний: той, хто скоїв помилку, чи той, хто її не пробачив! – не вгамовувався Ясик.
Я не зміг нічого відповісти на це і лише безпорадно розвів руками.
– І що це за нісенітниця: «суперлатив», «дефініційність», «інсектицидна речовина», «ендшпілем його вельтшмерца»? – Ясик з трудом вимовляв ці слова, щоразу запинаючись.
– Редактор газети сказав, що попередні слова в оповіданні були зужиті і дерев’яні.
– Дерев’яні, проте зрозумілі. Зужиті, та доступні.
Потім він поїхав.
Я тримав в руках своє оповідання.
Продавщиця, яка зранку вила в кутку від нещадності свого життя, тепер мило всміхалася в трубку, щось тихо лепечучи співрозмовнику. Наташа струшувала з голови свого чоловіка сніг і поправляла його зачіску.
Раптом щось вибухнуло, і враз на небі замайоріли, затріщали і розсипались тисячі іскорок святкового салюту. Дівчина з кучерявим волоссям плескала в долоні і стрибала від радості.