Фастів
Частина 1В цьому рукописі треба переписувати практично кожне речення
і кожний діалог, щоб довести його до видавничого втілення…
…порадьте автору хоча б ознайомитися з особливостями художнього стилю…
(З рецензії львівського видавництва на роман «Фабрика»)
Електричка забирала мене з голої станції за тридцять кілометрів від Фастова. Я незмінно сідав до холодного вагона і дорогою спостерігав, як зима кутається у свій облізлий хвіст: за вікном, на верхівках тонкогорлих дерев, на трухлявих сидіннях покинутого воза.
Ранок під Фастовом особливий: якийсь звихнутий, схожий на втікача з дурдому, що кидається по широчезному небі. І перші світло-червоні риски радше нагадують кров з його розбитої голови чи сполохи в біснуватих очах. Щось таке.
Залізне чудовисько шмат за шматом ковтало промерзлі колії. Інколи я спав. Інколи дивився на інших пасажирів, таких самих сонних, розчарованих ранком, зігрітих лише розжареним кінцем папіроси, як і я.
Коли холод едемським змієм кукібно вмощувався за коміром, починався Фастів. Двері залізної шкарабанки сикали, як стара свекруха, і з болем відчинялися. У світ мене проводжали залізні підніжки і приречена самота вагона.
Плювком я вилетів у підземний перехід, де тхнуло сечею, чимшвидше пробіг його і винирнув на площі центрального ринку.
Як завжди, товста баба в махровій хустині спроквола довбала важезним ломом заваляну кригу з асфальту. Торгаші ладнали палатки, а дехто вже розкладав товар на лотках, упускаючи на землю турецькі апельсини. Сковзаючи, я пересік площу і під свист крил сполоханих голубів добіг до своїх магазинів.
Їх було чотири: два м’ясних, один рибний і ще один кондитерський. Вони розміщувалися в торговому павільйоні, зліпленого з червоних цеглин, і йшли поспіль один за одним. В цих магазинах, в цих вонючих запроданцях, цих щілинах людського апетиту я просиджував юність, підставляв свій худющий зад хтивій долі, ненавидів увесь світ, іншими словами – працював.
Попервах я капарив вантажником (саме для цього і найнявся на цю роботу). Потім начальство, відмітивши мою старанність, довірило мені ключі, і я відчиняв та зачиняв магазини, перебравши на себе функції сторожа. Далі зичливо поклали на мене обов’язки завгоспа та прибиральника: я підмітав та мив підлогу, протирав вітрини, лагодив двері та проводку. Врешті-решт господарі так пройнялися до мене довірою, що посвятили у фінансові справи: я щосереди возив їм на дім касу, носив визначену частку місцевим рекетирам та давав хабарі інспекторам СЕС.
По правді сказати, вся достойність моєї роботи полягала лише в одному – я не крав. Саме ця риса так полонила моїх рабовласників. Десь я їх розумів, адже чесний вантажник – це рідкість. Та у своїх двадцять років я пішов працювати не заради збагачення, а щоб чимось відволікти хворий на пропасницю розум, наповнити бурдюк юнацької душі примарними цілями і прищепити собі вірус нормального існування. Вряди-годи, у перервах між мастурбацією і пиятками, я усвідомлював, що моє життя скидається на подорож на край ночі і що замість шляху до зірок я натраплю на крутий спуск і все-таки до нього дійду, до того краю. Тому подався у далекі краї, аби пивний сморід шинку в рідному селі не зміг дістати мене своїми липкими щупальцями.
Тож я не цупив хазяйський крам, суворо дотримувався основних заповідей, і це всіх влаштовувало. Усю іншу роботу я виконував абияк, відверто халтурив, а найдужче полюбляв солодко кимарнути вдень на вітринному холодильнику.
Хукнувши в долоні, щоб реанімувати замерзлі пальці, я відчинив магазини з чорного входу.
Першою графою мого розкладу була викладка товару. З холодильників я діставав рибу, клав її в пластикові лотки і виносив у зал, де полишав на вітрині. Те ж саме я пророблював зі м’ясом у вакуумних упаковках, ковбасою та сиром. Цукерки, благо, ховати на ніч в холодильник не доводилось. Вони мирно спочивали собі на полицях, чекаючи, поки якась чорна паща товстого ласуна проковтне їх разом з транс-жирами.
Близько восьмої приходили продавщиці. Мої найліпші друзі тих часів. Богині пропащої Атлантиди; матері знедолених чад; хранительки злиднів і сирої квасолі. В колі ледве стерпної нужди, у скаженому вирі з кредитних прострочень, вередливих нащадків, перегару поїдених комплексами чоловіків, вони, мої фурії поневолі, вміли посміхатися і варити каву. Перед відкриттям всі ми збиралися в одному кутку, пили ту саму каву, мовчки курили і споглядали, як мляво розчиняється в сірих хмарах Фастова ще один наш безцільний день.
Рівно о восьмій я відчиняв парадні двері і в магазини ввалювалися перші покупці. І до обіду, поки продавщиці відбивалися від них товаром та рештою, я, вмостившись на порозі піддашшя, курив цигарку за цигаркою жовтого «Camel» і скнів над чистими аркушами власної життєвої нехоті.
В ту пору я всерйоз задумувавсь над поняттям щастя. Це видно з того, що й гадки не мав, що воно таке. І так, розглядаючи фастівське хмаровиння, я виснував, що щастя – це коли ти нічого не хочеш і ні про що не жалкуєш. Відтак, я був щасливим. Але, крім щастя, існує ще поняття повного щастя, що, судячи з розмов людців, мають між собою велику різницю. Я вгадав, що щастя – це те, що ти маєш, та ним не задоволений. А повне щастя – це те, що ти хочеш мати, та не можеш його дістати. Отже, людина увесь свій вік шпортається від щастя до повного щастя і зрештою втрачає перше і не досягає другого. Ото ж, якби я до свого щастя міг не знати, хто я, скільки мені років, і не знав часу і простору, я набув би повного щастя.
Дати втямки в таких складних задачах самотужки важко, тому я поступово привчався читати. В халупі, яку винаймали мені хазяї, крім ліжка із старим огидно-сірим матрацом та пічної грубки, було кілька книжок, полишених тут чи то попередніми наймачами, чи то власником хатини. Я-то їх і читав. Почав, не мало не багато, з томика Шекспіра. Яго, Полоній і Макбет стали мені за друзів. Ось так.
Незадовго до обіду я, силкуючись, ставав до роботи, а саме – мив запліснявілу ковбасу. Не скажу, що то мені не подобалось. Щось в тому було таки привабливе. Я брав щітку, ганчірку, олію та рідкий дим, ставив між ноги ящик із зіпсованою ковбасою і починав її терти. Вправними порухами я здирав з кожної палки синьо-біло-зелений наліт, потім протирав її змоченою в олії ганчіркою, збризкував рідким димом і видавав на прилавок. Увесь процес скидався на мастурбацію, коли ти, зажавши стегнами м’ясного прутня, рукоблудничаєш по ньому вверх-вниз, поки той не заблищить. А коли глянеш, як та вичищена тобою ковбаса у товстій зв’язці переливається на сонці, мовби свіжа, отримуєш таки задоволення. Ну чим не оргазм?
Далі наступала обідня перерва. Я виганяв залишки черги на холодну вулицю і зачиняв двері. Дівчата знову пили каву, курили, а дехто, притьмом, ще й потягував сто грамів.
Поки невдоволені покупці витріщалися на мене у вікно з вулиці, я стирав підлогу, мив вітрини і викладав на прилавки товар. За цей час дівчата встигали пообідати, потеревенити, передзвонити додому щоби сказати своїм спиногризам, де стоїть суп, і знову, поправивши цицьки, вертались до станка.
Потім обідав я. Мій обід складався з трьох сардельок з сиром, розігрітих в мікрохвильовці, та пластикового стаканчика Маккофе. Гроші за сардельки я справно клав у касу, хоча міг їсти їх відрами, ніхто б нічого не помітив. Знову ж таки, це не через те, що я був надто чесний, просто мені не стачило кебети грамотно поцупити триста грамів сардельок.
Коло чорного входу затарахкотів мотор. Приїхав Ясик, водій-вантажник. Це означало, що на черзі розвантаження товару.
– Здоров був, філософ! – привітався він і випулив з рота смачну порцію харкотиння.
Ясик називав мене так тому, що ми з ним вряди-годи полюбляли розмовляти на різні теми, далекі від ковбас і риби, які, своєю чергою, були нашим єством. Інколи спокійним тоном, це коли ми сходились у висновках. Коли ж траплялися поодинокі випадки незгоди, я гарячкувато доводив свою думку, а Ясик, часто спльовуючи, свою.
Приміром, тема щастя, яку я обсмоктував вже другий тиждень під час післяобіднього сну на холодильнику. Для Ясика щастя виливалося у просту формулу: пожрати, поспати, посрати і вчасно злягтись. Усе інше він вважав пустими балачками, які безкорисно в’ються навколо цих чотирьох каріатид людського існування. В цьому я з ним погоджувався, і був таким.
Ми приступили до розвантаження його бусика. Увесь кузов був заставлений ящиками з ковбасою, сосисками, сардельками. Коло самих дверцят височіли складені пласти заморожених окороків, обгорнутих в пакувальний папір. Збоку – мішки з мороженою горбушею і такими самими ж пластами мойви, хека та минтая.
Ми ставили ящики на ваги: раз-два. Зважували спочатку пусту тару, а потім пересипали до неї товар: три-чотири. Далі заносили його до магазинів, де товстий бухгалтер Люба набряклими від жиру пальцями збивала на калькуляторі «приход»: раз-два.
– Щось написав нове? – запитав мене Ясик, дістаючи черговий ящик з буса.
Ясик був у курсі моїх скромних літературних старань, які я час від часу давав йому почитати.
-Так, – відповів я, підносячи тару, – невеличке оповідання.
– Покаж! – загорівся той.
– Потім, – відповів я, – коли закінчимо.
Закінчивши з м’ясом, ми прийнялися до риби й окороків.
– А ти все ж таки молодець. Як то в тебе виходить писати? А головне: коли ти час знаходиш для цього?
Ясик був одружений тричі. Від першого шлюбу мав доньку. Від другого – доньку і сина. А третю дружину взяв з двома дітьми, і зараз вона чекала третього. Тому його жаль на брак часу зрозуміти неважко.
А щодо мене, то в мене того часу було хоч заїжся. В моїй халупі на краю села вітер завівав в усі щілини. На підвіконня постійно намітало снігу, який танув тільки тоді, коли в грубі згоряв третій оберемок дров. Проклятущий холод скручував яйця в трубочку і розбивав на крижані осколки найсолодший сон. Тому доводилося кілька разів вставати серед ночі і підкидати в грубу, щоби якось дотягнути в тій морознечі до ранку. А краще було зовсім не лягати, що й часто робив.
Слухаючи, як за вікном зима доїть холодне вим’я ночі і розливає по землі сніжно-біле молоко; як в старій, закіптюженій грубі тріщать дрова; як стугонить у витяжці реальність і разом з димом відлітає в темні долоні всесвіту; як цокотить в шибку погризене лютим гілля покрученого дерева; як запинало смоляного неба викрадає жовті відблиски місяця, я, кривим і миршавим почерком, списував невинні аркуші. Коли виходили вірші, коли маленькі розповіді. Воно ж таке: коли мозок мучить безсоння, а від холоду можна стати козубом, тільки те і залишається, що фантазувати.
Ясик фантазувати не вмів. У нього навіть не вистачає клепки вчасно вийняти член, аби виприснути запліднюючу суміш куди-інде, аби не в лоно тих сук, які безсоромно навішали на його шию купу дітей. У нього все в житті просто, як от з цими ящиками: пожрати, поспати, посрати і вчасно злягтись. Раз-два, три-чотири.
Хоча інколи він, втишивши голос, вимучував фрази на кшталт: «Що я зробив зі своїм життям?» Та то завжди було після третьої пляшки портвейну «777» і дуже-дуже рідко.
У мене питання стояло трохи інакше: що я робитиму зі своїм життям?
Усі більш-менш мислячі люди пнуться з усіх сил, аби взяти під контроль своє життя. Будують плани, ліплять мрії, ставлять цілі. Та, як на мене, то все радше робиться для того, аби виправдати своє безцільне, порожнє і завжди пропаще існування. То все Вавилонська башта, збудована на фундаменті природних людських першопотягах.
Куди дотепніше жити без цілі. Просто вертітися гнилим зерном у жорнах долі, час від часу витираючи соплі під носом. Так набагато більше шансів збагнути свою сутність, яка завжди нікчемна. Так точно знатимеш, що усі події, які постають перед тобою, є виключно фокусом долі, а не плодом твоєї хворої уяви чи результатом марних старань. І не буде тоді нарікань, жалінь і прокльонів; не буде релігії і віри; не буде воєн і митих у хлорці ковбас. А буде саме голе пра-пра-життя, природне і просте, як ось ця тара, як раз-два, три-чотири.
Нарешті, ми закінчили. У таких, як я і Ясик, не буває втоми. Це тому, що все наше життя проходить на межі зусиль; щодня стрілки життєвого спідометру зашкалюють; існування з останніх сил; все, на що ти здатен, ти кидаєш в гирло чергового дня: силу, талант, розум, м’ясо, рибу і солодощі.
Поки вітер захланно злизував посип свіжого снігу в засцяних кутках двору, шпортався між залізними стійками вуличних прилавків; поки небо сипало зимовий шрот своїх відсирілих зарядів на фастівську землю, ми з Ясиком пили Маккофе і курили.
Здаля доносились звуки залізничного вокзалу. Приходили і відходили потяги. В них люди. В людях злість, надія і перетравлена їжа.
– Покаж! – знову сказав Ясик і протягнув руку.
Я вийняв з кишені складений папірець з черговим оповіданням. Воно невеличке, тому приводжу його текст повністю:
«Таксист.
Місто захоплював ранок. Рідкі полчища рожевого світла потроху відвойовували небо. Біля під’їзду цегляної п’ятиповерхівки стояло таксі. Капот автомобіля присипав сніг. В салоні за кермом курив сонний водій.
Крізь розжарений кінець цигарки він невпинно вдивлявся у вікно третього поверху. Там горіло жовте світло кухонної люстри, розділене навпіл блакитною занавіскою. Були видні силуети двох людей, які раз-по-раз зливались в одну безформну пляму.
«Цілуються, – думав таксист, – точно, цілуються. Вона цілує його так само, як мене, чи по-іншому?»
Скоро світло вимкнули. З під’їзду вийшов чоловік у чорному пальті і шарфі.
– Вільний? – запитав він таксиста.
– Так.
Чоловік сів в автомобіль, назвав адресу, і вони поїхали.
– Важка нічка? – запитав таксист пасажира, помітивши його змучений вигляд.
– Навпаки. Цілу ніч не давала заснути. Не баба, а вогонь. А цілується, як навіжена. Аж вуха німіють.
«Точно, так само», – подумав водій.
Коли повертався назад, він зупинився на ринку і взяв букет квітів.
– Я не чекала тебе так рано, – з порогу зустріла його жінка, кутаючи оголене тіло в домашній халат.
– Нічка була важкою, – відповів чоловік і віддав букет».
Ясик читав повільно, так повільно, що я встиг помітити, як до приміщення напроти зайшла молода дівчина в дутій курточці салатового кольору. Я її знав. То донька тих господарів, які теж торгували на ринку, трохи поодаль від моїх магазинів, фруктами і овочами. Худа сучка з кучерявим волоссям. Щоразу кидала на мене побіжний погляд, коли я порався на вулиці. Ясик казав, що грав її. Та я йому не вірив.
Він засміявся.
– Ха-ха, аж вуха німіють, – процитував він рядок з мого оповідання, - оце здорово сказано! Тобі потрібно негайно його десь надрукувати.
– Я тиждень тому заніс його в місцеву газету. Сьогодні мають сказати…
– А що тут казати! – не вгамовувався Ясик. – Тут і так все ясно: треба публікувати! Усі баби – суки! Ось про що це оповідання!
– Ти так вважаєш? – перепитав його я.
– Звісно. Усім давно відомо що баби – дурнуватий народ. А ти так це влучно описав.
– Взагалі-то, я не це хотів сказати цим оповіданням, – зауважив я.
– А яка різниця, що ти хотів сказати! – заперечив він. – Я читаю, я сам роблю висновки з прочитаного. Тут, друже, вибачай.
Він посміхнувся і оголив ряд гнилих зубів, де-не-де пересічений жовтими коронками.
«Він точно не грав ту сучку», – подумав тоді я і мимоволі кивнув ствердно сам собі.
Потім він поїхав. Його бусик чхнув соляркою і зник в найближчому завулку. Я побачу Ясика завтра: зболеного, виснаженого, з безнадійно світлим поглядом і свіжим товаром.
Раптом не стало світла. В такі неприхильні хвилини найгостріше відчуваєш залежність від цивілізації. Коли в магазинах вирубається струм, починається катастрофа: риба тане і м’якшає, ковбаса пліснявіє на очах, цукерки плавляться в упаковках, а продавщиці напиваються. Починають дзвонити господарі і питатися, коли ввімкнуть світло. Я невідкладно дзвоню до адміністрації ринку і питаю теж. Мене, зазвичай, посилають з погано прихованим презирством. Я передзвонюю господарям і навмання називаю першу цифру, яка спадає на гадку: «Через три…дві…п’ять…сім… годин».
Зрештою, усі залишаються при своєму.
Скориставшись такою влучною нагодою, я швидко переодягнувся і пішов до редакції газети, аби дізнатися результати розгляду мого «Таксиста».
Вдруге за день минув ринкову площу, спустився в перехід і, затримавши подих, винирнув на іншому боці вулиці. Тут ринок ще докидав свої метастази у вигляді вуличних лотків, з яких торгували залізяччям, домашньою консервацією і DVD-дисками. Я швидко пройшов їх, оминаючи стеряних від безгрошів’я та холоду людей і нагорнуті гірки підталого снігу.
Скоро я вийшов на широку вулицю, де вже не було чути веремії ринку. Тут їздили автомобілі, спокійно гуляли пішоходи. Здавалося, сонце зверху було іншим: не каправим, як над моїми магазинами, а опаловим, свіжим, добрим.
Я полегшено зітхнув. Крокуючи далі, закурив. Надумав зрізати шлях і звернув до невеличкого завулку, схованого між багатоповерхівками. Я поглянув вгору. Білі простирадла легенько гойдалися на білизняних вервечках. Їхні шелесткі рухи ледь вловлював мій слух. Тепло.
Я далі пробирався до редакції блукаючи серед цегляних велетнів. Їхні вікна, балкони, обшарпані двері під’їздів, покривлені тротуари, зігнуті паркани, дошки оголошень і таблички з номерами вулиць давили на мене, силкуючись скоріше випхати непроханого гостя зі своїх насиджених місць.
А я ж, навпаки, прагнув якомога довше погуляти в цих кам’яних джунглях, вглядаючись у вікна нижчих поверхів; вдихаючи тепле повітря обжитих квартир і смаженої картоплі з кухонь. Мені було байдуже, що мені не раді, а фастівські двори й поготів.
Я ні з ким не боровся, не суперничав; в мене не було амбіцій й непомірних жадань; я не прагнув слави і визнання. По суті, я був всемогутній, адже мені нічого було втрачати. Я навпомацки йшов своєї дорогою, а значить, мене ніхто не міг обігнати.
Ось і редакція. Принаймні, про це повідомляв вицвілий напис на жерстяному прямокутнику на фасаді двоповерхового будинку. Я увійшов всередину. В ніс вдарив терпкий запах типографської фарби. Дореволюційна будова з кесонною стелею навіювала тугу. Здавалося, що зараз з-під дерев’яних перил вискочить солдат в будьонівці і стиха запитає, чи закінчилась війна.
Зелені стіни витягнулися в коридор, який через кілька метрів заламувався направо. Там і знаходився кабінет головного редактора. Я постукав і увійшов.
Дрібний чоловічок нервово борсався у своєму фотелі. Його стіл був завалений папіряччям. Коротенькими ручками він нишпорив по ньому, створюючи безлад. То піднімав, то клав трубку допотопного телефону з круглим циферблатом, щось буркотів у неї.
– Дозвольте, – запитав я у хазяїна кабінету. – Я з приводу оповідання. Ви сказали зайти сьогодні, дізнатися про результат.
Редактор підняв на мене свої очі. Великі лінзи окулярів в чорній роговій оправі непомірно збільшували їх, і ті скидалися на дві живі оливки. Над його лисою макітрою зависла пауза. Я мужньо чекав відповіді.
– Таксист? – запитав він на подив грубим голосом, як для його миршавенької тілобудови.
– Що? – перепитав я.
– Оповідання носить назву «Таксист»?
– Так-так, – стерявся я.
– Тоді проходьте і сідайте.
Редактор жестом вказав мені на стілець коло столу.
Відкинувшись на спинку крісла, він сумовито і повагом почав:
– Я знайшов час і прочитав ваше оповідання, молодий чоловіче. І от що я вам скажу. Мені доводиться багато читати рукописів молодих авторів, і основна в них проблема – це добрий задум і невміле втілення. Бо то так здається, що людина володіє мовою, коли вона промовляє вголос, а сідає писати – і слова стають якимись дерев’яними, погано припасовуються в реченнях, випливають якісь зужиті, несвіжі словосполучення тощо.
В цьому місці він неквапливо зняв свої окуляри. Його нервова гарячкуватість знечів`я зникла. Тепер він смакував кожним словом, вимовляючи їх старанно, буркотливо дотягуючи голосні на кінці речень.
– Перед тим, як публікуватися в нашій газеті, вам ще треба виробити свій стиль оповіді. Хоча б на коротких оповіданнях, а потім замахуватися на серйозні речі.
«Та куди ж коротше!» – хотів зауважити я, та промовчав. Правду кажучи, я думав лише про те, що від мене нестерпно тхне рибою. І від цього почувався незручно.
– Ви не подумайте, це не вирок, це підказка автора старшого: треба навчитися працювати зі словом. На жаль, наголошую, найкращий задум може бути похований під слабкими образами і словами. У вас не розкрита тема. Немає чіткого фіналу. Поетика розповіді відсутня. Неясно, про що цей твір взагалі.
Він знову зробив паузу, певне для того, аби я як слід міг оцінити масштаби катастрофи.
Та від мене таки точно жахливо несло рибою.
– Не гнівайтеся. Я бажаю вам успіху!
Він піднявся з-за столу і протягнув мені свою маленьку ручку. Я її потиснув і вийшов геть.
Назад я просторікував незнайомою дорогою. На вулиці стало холодніше. Сховавши руки в кишені і увігнувши голову в плечі, я споглядав, як небо зливалось сіро-холодними пасмами на дахи багатоповерхівок, перетворюючись на бурулясті брили, що загрозливо звисали над головами перехожих.
Аби зігрітися, я додав ходи. Колюче повітря січня пекло мої ніздрі. І тут я второпав, що маю право напитись! Не те що мене надто засмутила критика головного редактора якоїсь задрипаної газетки. Просто це давало мені право почуватися нещасним, таким собі невизнаним генієм, ненародженим Гарсіа Маркесом. Зрадівши такій думці, я завернув до найближчого шинку і щез.
В ту пору я пив саме лише портвейн. Це, дешеве, але ядерне, пойло робило мене невимовно щасливим на цілих шість годин. Правда, і виходило воно, як відходи атомного реактора: важко і надто небезпечно для довкілля, та байдуже. Головне, що, плаваючи у ньому, я міг торкнутися дна мого мулкого щастя.
Всівшись за брудним, неприбраним після попередніх клієнтів, столиком, я вгатив перший стакан червоної рідини і відчув, як тіло наповнилось розбещеним теплом. Відкусив шматок плавленого сиру, що був мені за закуску, і налив ще. Другий стакан розширив залу прокуреного генделика, і стіни попливли у гулкому русі вверх-вниз. Я знову закусив і випив. Третій стакан, на якому і закінчилася пляшка, нагнав дрібного поту під пахви, мені стало душно і смертельно сумно.
Тільки тепер я прокрутив монолог редактора ще раз і задався питанням: чому йому не сподобалось моє оповідання? Ясику воно прийшлося до снаги. А редактору – ні. Біда, та й годі. Ясик угледів у ньому смисл, хоч і на свій манер, та все ж таки, він його там знайшов. А редактор ні. Захотілося випити ще, та потрібно було вертатися до свого магазину.
Читайте продовження "Фастів. Частина 2".