Моя 23-тя осінь
Жовтень
розкинувся перед Покровою –
великий, буднючний пастор.
Жовтень –
це високовольтний провід, що
зігнувсь
під гірляндами
птаства.
Провід звисає –
каліка,
підпертий
милицями стовбів
попід пахви.
Осені, певно, бракує перцю,
ново́го
пророка
з па́ствою.
Битий вітрищами,
січений зливами,
рубаний скипнем,
листо́пад – мінога.
Гучно мовчить
про щось надто важливе,
кричить, наче пісня німого.
Він –
спустошений,
він –
спустелений,
вичавлений
старий
жиголо.
Мріє в обіймах
осінніх пастелей,
немов
без колес
"Жигулі".
Круки польових чорноземів
крякають
під небом
холодного
листопаду –
барони безмежжя у чорних фраках
дзьоби́
набивають
падаллю.
Хай ірії в небі –
хвости меланхолії, –
під звуки
стрімкого
та жвавого скерцо
я буду
безвихідь
вдягати у колір
і плавити
зло
на цукерки.
Я нищити буду
думок
лепрозорії,
безглуздих
років і рядків стоси –
хай слухає казку
про літо й про зорі
моя
двадцять третя
осінь...