Чай
Щоранку вона вимикає будильник ще до того як він спрацює, вмивається, фарбується, одягає перше, що трапляється під руку та обов’язково заварює чай. Так було до зустрічі з ним, так було, коли він прокидався поруч, так залишилось і коли він пішов.
Змінилось лише одне. Ранковий чай, що завжди був її ритуалом, перестав приносити насолоду, вона, навіть, намагалась заварювати каву з корицею, яку просто обожнювала і якою лише зрідка тішила себе, але і та втратила смак. Ранкове чаювання стало всього лише пагубною звичкою, бо навіть спізнюючись вона мусила випити чаю. Він нагадував їй про те важливе, чого більше ніколи не буде в її житті.
Чай завжди був її кращим другом. Він зігрівав її самотніми осінніми вечорами та холодними зимовими ночами. З ним вона проводила всі свої сніданки, обіди, вечері. Вона розчинялась у цьому ароматному напої, топила у ньому свої незгоди і ділила з ним щасливі хвилини. За чашкою чаю до неї завжди приходили найкращі думки, найкращі вірші були написанні під свист чайника на кухні.
Здавалось, чай буде у її житті навіки. А потім вона зустріла його. Який розбив її серце і її улюблену чашку. Забрав з собою смак найтеплішого напою та тепло осіннього вечору.
Але все минає… Зовсім скоро заварюючи вранці чай, вона відчує його аромат, зможе знову насолодитись його смаком. Мабуть, тоді їй стане байдуже, де він і з ким…
