Ян і Яна
1
Новий спекотний день розпочався звичною метушнею і шумом на вулиці. Ранкове місто вже кипіло під палючим літнім сонцем. Розпечене повітря змішалось з пилом і тиснуло на перехожих липким тягарем.
Двоє юнаків поволі крокували до залізничного вокзалу. Один із них був з чималою валізою.На пероні хлопці завзято потиснули один одному руки, і той, з валізою, сів у потяг. А інший помахав йому на прощання і вже збирався йти, коли погляд його привернула дівчина…
Ніби оповита свіжим весняним вітерцем стояла вона віддалік. Від тієї свіжості у юнака перехопило подих. Здавалося, її образ створив майстерний художник, втіливши в ньому усі чотири стихії природи. Серед численного натовпу, вічно заклопотаного, невдоволеного, стомленого, вона випромінювала повний спокій і гармонію. Усе в ній було довершеним. Легка біла сукня сяяла на її стрункому засмаглому тілі. Волосся шоколадними хвилями спадало до пояса. В руках у дівчини теж була валіза. «Значить, вирушає у подорож», - майнуло в голові юнака. І відчайдуха зважився ризикнути.
- Красуне! Я покохав тебе з першого погляду!
- Жартуєте? – не зводячи на нього очей відповіла незнайомка.
- Як тебе звати?
- Яна…
- Правда?! А мене Ян!
- Ви з мене глузуєте, - промовила вона і, змахнувши довгими віями, поглянула юнаку в очі.
Її пронизливий погляд змусив його замовчати. Він просто замилувався нею. Невеликі, але виразні чорні очі, живі і яскраві, як іскри вогню. Пухкі блідо-рожеві губенята, легкий рум’янець, що відтіняв смагляве обличчя. Вона світилась такою душевною чистотою, що тільки уривчасте дихання видавало її хвилинне збентеження.
Ян несміливо торкнувся її волосся. Вона стрепенулась, як боязлива ластівка, схопила валізу і стрибнула у свій вагон. Хлопець не встиг промовити й слова і від розгубленості не помітив довгий погляд і усмішку, які вона кинула на прощання.
Потяг вирушив у нову подорож, а з ним і чарівна Яна…
Майже всю дорогу дівчина сиділа біля вікна, вдивляючись у краєвиди, але перед собою бачила лише нового знайомого. Вона відразу помітила його серед натовпу, високого, чорнявого… А от очі в нього не темні, а голубувато-сірі, ясні і теплі… І десь обвітрені червоні губи… Його дотик повіяв на неї силою і відвертістю. І вона втекла, а насправді дуже хотіла залишитись…
2
Ян ніяк не міг забути дівчину в білій сукні. Вона, мов найяскравіша зірка усього космосу, мерехтіла в його снах. Сучасна Беатріче… Чиста, щира, довершена, але така далека! Його кидало в жар, коли він думав, що більше її не побачить. Запальна чоловіча натура не могла з цим змиритись.
Вокзал… Стоголосий, переповнений людьми, емоціями… Іноді здається, що він задихається від надлишку почуттів. Вокзал – це місце розлук і довгожданих побачень, місце, де кожна секунда має значення. Ян вирішив, що обов’язково зустріне там свою Яну.
І хлопець чекав її на привокзальній площі, кожного разу з квітами. Він вдивлявся в обличчя людей, але не знаходив її. Так линули дні за днями. Та дива все ж трапляються, звісно, якщо в них вірити. І Ян таки дочекався.
Вона кинулась йому назустріч, забувши про валізу і про все на світі. Він нарешті подарував їй білі троянди і поцілував, ледь торкнувшись її уст.
- Вдруге від мене не втечеш?
- Втечу. Додому, бо скучила за мамою, - простодушно відповіла Яна.
- Як не хочеться тебе відпускати ні на мить!
3
Для Яна та Яни розцвіло літо… Вони не надто часто бачились, не говорили годинами по телефону, але турбота і довіра робили незламними їх юні, ще не загартовані стосунки. На відміну від більшості, вони мали крім спільного, ще й особистий простір. Для вільної, нестримної Яни і запального, рішучого Яна це було необхідно. Після яскравих відкриттів, нових емоцій, власних досягнень кожен ніби повертався в затишну оселю свого кохання, щоб набиратися сил. І тільки тоді Ян та Яна тонули один в одному, в сплетінні тихих слів, трепетних дотиків, в обіймах і в злитті парфумів.
Весь світ для них мінився пастельно-рожевими тонами, а згадка про недавню зустріч невагомою вуаллю огортала їх серця, і вони раз по раз злітали до сьомого неба.
4
Зовсім непомітно для Яна та Яни настав серпень. Пройшло майже два місяці відтоді, як вони вперше зустрілись. Так мало часу, але так багато подій! Усі барви навколишнього світу полонили і наповнювали їх серця. Юне, довірливе, романтичне почуття теплилось в душі і виривалось назовні новими ідеями, фантазіями, бажанням усе довкола зробити ідеальним.
Ян знову дістав стареньку свою гітару, яку закинув далеко в комору ще в класі сьомому. Маленьким, він навчився грати на ній і сам писав невигадливі мелодії. Подорослішав трохи, і все це здалось йому повною маячнею. А от зараз, закохавшись усім серцем, знову хотів творити.
А Яна тепер набагато частіше брала до рук свій заповітний блокнотик і писала вірші. Раніше навіть в поезії вона боялась вилити справжні свої хвилювання і думки, а зараз кожен рядок дихав експресивністю і цілковитою відвертістю.
Натхнення Ян і Яна шукали один в одному або в спільних прогулянках. Вони часто ходили в ліс або до річки і дуже любили мовчки насолоджуватись такими хвилинами. Яну вабив лісовий аромат хвої, а Ян обожнював запах її волосся, в пасмах якого ніби заплутались пахощі перших пролісків. А ще він любив носити її на руках і обіймати за тонкий стан. А вона соромилась і ледь помітно червоніла.
- Ти мене любиш? – іноді жартома питала Яна.
- Я тебе кохаю. Але знаєш… я не думаю, що ці слова варто часто повторювати. Вони можуть втратити свій сенс.
Яна, звісно, відчувала, як щиро він її любить і як про неї турбується. Дівчині завжди було затишно в його обіймах. Він, безумовно, здатен був захистити і відгородити її від усього лихого. Запах його парфумів вона б впізнала серед тисячі інших. А вечорами Яна гріла свої рученята в його великих долонях. І здавалось, що на світі не існує жодних проблем, але тільки на перший погляд.
5
Ян і Яна не тільки мали схожі імена, а й народилися в один день, 23 серпня. Закохані дуже тішилися думкою, що зможуть влаштувати спільне свято, а заодно і познайомити своїх батьків.
І ось довгожданий день настав. Яну виповнилось 18, а Яні 16. Ще до запланованої вечірки дівчина отримала величезний букет білих троянд від коханого. А ввечері усі зібрались за святковим столом в затишному ресторанчику. В центрі уваги, звісно, були іменинники, а тому ніхто не помітив захопленого погляду, який батько Яна кинув на надзвичайно вродливу Янину маму. Ніхто, окрім його дружини, яка була симпатичною, але не мала такої яскравої зовнішності.
А потім усі пішли танцювати, і батько хлопця вчинив вкрай необачно, запросивши маму іменинниці. А матір Яна тільки дивувалася, що її чоловік, зазвичай стриманий і тихий, зараз сміявся, як дитина, і досить вправно кружляв в танці «малознайому жінку».
Через кілька днів після свята Ян зовсім несподівано для себе дізнався з уст матері, що вона проти їх стосунків з Яною. Спочатку спантеличений юнак намагався не звертати на це уваги, але мама стояла на своєму, а батько вперто відмовчувався. Ян не міг зрозуміти, що діється.
- Мамо, ти ж давно знайома з Яною і говорила, що вона тобі подобається!
- Я помилялась. І ти, зустрічаючись з нею, робиш велику помилку!
І на голову юнака посипались відверто вигадані пояснення, чому він має розлучитись з Яною. Матір збуджено жестикулювала і раз по раз зривалась на крик. А Ян мовчки розмішував цукор в чашці давно холодного чаю. Він не чув, що саме вона говорить, в голові пульсувало тільки одне питання: «А що робити далі?». Врешті юнаку урвався терпець.
- Мамо, ти найдорожча для мене людина, але я кохаю її і буду з нею!
Жінка хотіла щось заперечити, але Ян, злегка стукнувши по столі кулаком, випалив:
- Буде так, як я сказав! – і пішов геть.
Тоді на кухню, де точилися головні бої, зайшов батько.
- Ти приревнувала мене до мами тієї дівчинки, і тому не даєш сину спокійно жити?
- Чи ти здурів?! – верескнула жінка.
- Всі ви однакові, - зітхнув чоловік, - ще раз тобі кажу: відчепись від нього!
6
Така колотнеча була вдома, що Ян, незважаючи на сильну зливу, блукав порожнім містом. Підійшовши до Яниного дому, він гукнув її. Яна миттєво вибігла з парасолькою в руках.
- Що трапилось? Ти похмуріший за дощове небо.
- Нічого.
- Скажи мені.
- Не бачив тебе давно, от і забув, як усміхатись, - пожартував Ян.
Яна засміялась і, ледь дотягнувшись до його губ, поцілувала. І такий солодкий був той цілунок, що парасоля випала з рук, і дощ лив прямо на них, застигаючи на полум’яних устах.
В той день вони довго ходили вулицями посірілого міста. Дрібний дощ холодними голками пронизував їх серця. І ніби все було гаразд, але щось тремтливе не давало душі спокою. Яна вперше, мабуть, бачила в очах коханого повну розгубленість.
- Думками ти десь далеко… не зі мною… - мовила вона.
Палко стиснувши її рученята в своїх долонях, Ян просто поглянув їй у вічі. І той променистий погляд переконливіше за будь-які слова говорив про його щире незламне кохання.
- Моя Яночко, маленька моя, чуттєва Яночка…
- Чому ти не хочеш мені розповісти, що тебе хвилює? – і на її віях блиснула сльоза.
- Яна! Свої маленькі негаразди я вирішу сам. Пробач, що не можу стриматись і своїм виглядом виказую усі почуття. Будь ласка, не бери усе так близько до серця.
Голос хлопця звучав тепер так твердо, що Яні здалось, ніби вона чимось розсердила коханого. Це привело її до тями. Вона зрозуміла, що своєю дитячою нестриманістю ще більше дошкуляє Яну. Дівчина лише коротко кивнула у відповідь і ніжно усміхнулась самими кутиками губ.
Так розпочалася для них осінь…
7
Ян безшумно зайшов до квартири, не промовивши звичного «мамо, я вдома». Його спохмурніла тінь втомлено стягувала із себе куртку і кросівки.
Краєм ока юнак помітив, як у вітальні крутиться перед дзеркалом мама. Ян завмер, спостерігаючи, як прискіпливо вона вдивляється в своє відображення.
- Мамо, привіт.
Жінка здригнулася так, ніби її схопили на гарячому.
- Де ти був?! Знову з нею! А вчитись? Ти думаєш вчитись, нездаро?! – кричала вона більше від образи, ніж від злості.
- Я все встигну.
- Я бачу, як ти встигаєш! Те дівчисько задурило тобі голову! Повір, ця красунечка має сотню таких, як ти!
- Не смій! Ти говориш такі дурниці, ніби й справді одуріла! – спалахнув Ян і підступив до матері.
Але тут в кімнату зайшов батько, рвучко повернув його за плече і вдарив по обличчю. З носа пішла кров, мати залилась сльозами, батько, як стіна, зблід.
- Навіщо ти це зробив? – прошепотіла жінка, звертаючись до чоловіка.
- Я сам винен. Правильно батько зробив, - відрубав Ян і пішов у свою кімнату.
А батьки так і стояли, вражено дивлячись один на одного, і лиш мати тихо схлипувала.
8
Постійні сварки з матір’ю так допікали Яна, що він не бачив жодного виходу з цієї ситуації. Юнаку було вдвічі боляче від того, що в його ідеальній колись сім’ї, зараз творився такий безлад. Матір, яку завжди вважав прикладом для наслідування, зараз він просто не розумів. Вона контролювала кожен його крок, постійно прискіпувалась до дрібниць, хоча після останньої сварки побоювалась влаштовувати гучні скандали.
Батько Яна, як міг, оминав цю тему. Він ніби не помічав проблем в сім’ї. і тільки зрідка Ян чув, як на підвищених тонах розмовляють батьки.
Хлопець почував себе винним в розбитих сімейних стосунках і в тому, що завдає жалю своїй милій Яні. Якби він вмів пропускати хоч половину почутих слів повз вуха! Але Ян, на жаль, не вмів. І всі ті слова розпалювались в його думках і постійно гнітили його.
Як виявилось, щоб розпалити Янову матір (набагато, здавалося б, досвідченішу і розважливішу) теж багато не треба.
В один із погожих осінніх днів батьки хлопця мали справи в місті і, як на зло, зустріли Яну і її маму, які вийшли на прогулянку в той самий час.
Янова матір зміряла дівчину таким поглядом, що та мимоволі пополотніла. Як доказ своїм припущенням жінка помітила безтурботну усмішку на обличчі чоловіка. Ніби й не він хвилину тому грубо сперечався з нею! Це, безумовно, Янина матір спричинила таку раптову зміну. Більше того, через свою простодушність батько Яна поцілував руку ще зовсім молодої Яниної матусі.
Треба зазначити, що Яна була як дві краплі води схожа на матір. Разом вони виглядали як дві сестри, обоє приголомшливо красиві.
Мама Яна, жінка не надто впевнена в собі, бачачи поряд зі своїм чоловіком таку красуню, спалахнула ревнощами.
Яну відтепер зовсім не було життя в сім’ї.
9
Більшість молодих людей мають дивне вміння – повністю концентруватись на одній-єдиній проблемі. Так і Ян. Заглиблений в сварки і суперечки, які ніколи не вщухали вдома, юнак нічого більше не помічав. Поступово він замикався в собі, набував усе похмурішого вигляду. На будь-які запитання відповідав різко і коротко. І тільки сіруваті очі незмінно випромінювали сердечну доброту.
Друзі Яна все частіше ображались на нього за дратівливість і за те, що майже не приділяв їм уваги. А Яна одного разу запитала:
- Ти став таким холодним до мене, чому? Навіть не хочеш мене обійняти…
- Яно, будь ласка… І так немає настрою!
- Ні, ти скажи! – наполягала дівчина, і коли Ян промовчав, несміливо додала, - а може ти даруєш своє тепло іншій, так як колись мені? Зрадник!
Мить!.. І в повітрі продзвенів ляпас. Якусь долю секунди вони ще не розуміли, що відбулось. І тільки потім Яна схопилась за почервонілу щічку, а Ян відсмикнув руку і застиг, мов кам’яний.
Дівчина затремтіла всім тілом, захлинаючись від сліз і образи. Ян, лиш тепер все усвідомивши, кинувся до неї, намагаючись обійняти.
- Пробач! Пробач мені, я ніколи більше так не зроблю!
- А більше і не треба! Не хочу… тебе… бачити!.. Ніколи! – ридаючи кричала Яна.
10
Ян того вечора мало не збожеволів.
- Як можна було так вчинити? Хто я тепер? Я не зможу без неї… - майоріло в голові юнака.
Карався, мучився і… каявся.
Другого дня Ян прийшов до Яни.
- Що ти від мене хочеш?!
- Пробач… Я більше нічого не смію просити, - тихо, але твердо промовив він.
Ян усю ніч збирався з думками, що тільки вимовити те «пробач», щоб не тремтів і не зривався голос.
- Пробачу, але не забуду, - крижаним тоном відповіла Яна.
А от її майже всю ніч мама вмовляла сказати оте «пробачаю». Чому? Бо так шепотіло їй материнське серце.
І нібито Ян і Яна помирились, але осад залишився.
- Яно, я винен, але повір, достатньо покараний… Як мені знову завоювати твою любов?
- Я люблю тебе, тільки… не довіряю.
Ах, Яна! Як швидко вона втратила усю свою безтурботну чарівність! Ніби й обіймала коханого, але вже не горнулась до нього, як дитина. Ніби й дивилась в очі, але вже не відверто і, тим паче, не віддано. В її душі зародилась образа…
Горда дівоча натура! Навіть така юна, любляча Яна вміло заховає свої почуття, лиш би здаватись сильною. А ночами буде плакати, бо їй дуже захочеться знову стати такою ніжно-наївною, як була раніше.
Янина байдужість безжально краяла серце юнака. Ян нещадно себе винив. Якими самокритичними бувають іноді чоловіки! Увесь вогонь візьмуть на себе, себе ж в усьому звинуватять і зовсім не помічають помилок інших…
11
Ян довго думав над усім, що сталось. Виходить, в нього була одна проблема, яку він не зміг вирішити, а замість цього створив собі безліч інших, зриваючись на друзях, на Яні, закинувши навчання. Крім того, зовсім зіпсував стосунки з матір’ю.
Ян тепер дуже хотів усе змінити. Щоб розібратись в собі, він вирішив поїхати на практику в інше місто. Раніше хлопець чудово вчився, а коли оцінки стали гіршати, декан запропонував вдосконалити знання. Ян спочатку не приймав пропозицію, але зараз це було йому необхідно.
Спакувавши валізу, хлопець зустрівся з Яною.
- Яно, я їду з міста на кілька тижнів.
- Їдь… Я буду сумувати за тобою…
- Навіть не спитаєш, чому їду?
Яна так і не запитала. Вона ніби й не слухала його. Поринувши в роздуми, стояла і дивилась повз юнака. Ян пригорнув її до себе, і вона раптом припала до нього і стиснула в обіймах так сильно, як тільки могла. Але в ту ж мить відштовхнула і знову вколола в саме серце:
- Їдь-їдь! Ти вмієш тікати від проблем!
Ян мовчки пішов, нічого не сказавши на прощання.
12
Яна лишилась сама. Хоч останнім часом стосунки з Яном були дуже напруженими, дівчина все одно за ним сумувала. Вечорами вона гуляла тими вулицями, де вони блукали удвох, і згадувала, як усе починалось.
І от, під час одної з таких прогулянок, Яна зустріла Артема, того самого хлопця, якого проводжав на вокзалі Ян. Нещодавно познайомившись, вони стали гарними друзями і тепер дуже раділи зустрічі.
- Яно, привіт! А ти чому сама, де Ян?
- Його немає в місті, - зітхнула Яна.
- Немає в місті… - вголос повторив Артем і враз стрепенувся, - можна скласти тобі компанію?
З того часу Артем часто телефонував Яні, зустрічав біля її будинку і навіть дарував квіти.
- Яка ти гарна! – часто при зустрічі говорив він, змірюючи її поглядом.
«А от Ян майже ніколи так не говорив!», - думала Яна.
Артем завжди посміхався, жартував, іноді навіть читав їй вірші. Він ніби повернув Яну на кілька місяців назад, коли Ян був таким самим романтичним та безтурботним. І їх стосунки ставали все теплішими…
А одного разу тихим прохолодним вечором вони гуляли біля річки. Артем обійняв дівчину за плечі, нібито щоб зігріти. Але потім руки його ковзнули по її тонкому стану. Юнак притягнув Яну до себе, і вона відразу ж відчула, що усі його жести метушливі, як в недосвідченого злодія. Але ця думка промайнула і зникла в русявій голівці, а хлопець і досі безтактно її обіймав. На якусь мить дівчина втратила почуття реальності, її думки сплітались і туманили розум. Артем використав момент і поцілував її. І вона не відсахнулась, а відповіла на поцілунок. А коли через секунду отямилась, то від страху не могла навіть поворухнутись. Такий її стан не на жарт налякав Артема.
- Ну я піду… Зустрінемось… - пробелькотав він і пішов, залишивши її одну.
«Не зустрінемось», - подумала Яна.
13
Сірувате місто, всипане пожухлим листям, не надто радісно зустріло Яна, хоч йому самому тут, вдома, дихалось набагато вільніше. Він повернувся повен рішучості виправити ситуацію, яка склалася. Але один телефонний дзвінок знову зруйнував усі його плани.
Артем сам запропонував зустрітись.
- Привіт! – побачивши його в кінці алеї, радісно гукнув Ян.
- Привіт, - холодно буркнув той, - я маю тобі дещо розповісти…
- Що саме? – усміхаючись спитав юнак.
- Загалом… Ми з твоєю Яною… тепер вона вже, мабуть, не твоя… ми часто бачились поки тебе не було, а одного разу навіть поцілувались.
- Що?! – вигукнув спантеличений Ян, нічого не розуміючи. - Як ти взагалі опинився поруч з нею?!
- Випадково. Вона сказала, що ти поїхав, і знаєш… мені закортіло перевірити, чи зможу я підкорити таку красунечку. І в мене вийшло! – самовпевнено розповідав Артем, радше хизуючись, ніж жаліючи про скоєне.
- Ти зробив це, щоб самоствердитись?! – Ян був просто вражений.
- Навіть якщо так, яка різниця? Я її не змушував. Ти завжди вважав себе кращим за мене, а виявилось навпаки! – ховаючи посмішку продовжував Артем.
- Нікчемо!.. – юнак схопив його за барки і щосили трусонув. – Я завжди був щирим з тобою!
Ян не міг повірити в почуте. Як ошпарений він біг вулицями до Яниного будинку.
- Яно, я розмовляв з Артемом. Скажи мені, що це неправда! – кричав він, хапаючи її за руки.
- Правда… - намагаючись вивільнитись, прошепотіла вона беззвучно, самими губами.
Вона ховала зблідле личко і жодного разу не поглянула на нього, по щоках німо котились сльози.
- Нам треба розлучитись… Так буде правильно, - ледь вимовила Яна.
Знесилений юнак бездумно блукав вулицями. Фрагментами зринали в пам’яті усі побачення з коханою. І як він не силувався стриматись, одна-єдина дошкульна сльоза скотилась по обличчю.
14
Ян стояв на балконі своєї квартири, жадібно втягуючи сигаретний дим. Вечоріло, з неба сипався дрібний перший сніг. Підійшов і мовчки став поруч батько.
- Не хвилюйся, я не палю. Це перша моя цигарка.
- Я не про те, - заперечив батько. – Знаєш… для жінки головне – увага, від самотності вона здатна накоїти багато дурниць. Я винен в тому, що самотньою почувалась твоя матір, ти винен, що самотньою почувала себе Яна.
- А вона, значить, не винна ні в чому?
- А хіба ти не вмієш пробачати? І щоб я більше не бачив, що ти палиш, - кинув батько і пішов назад у квартиру.
«Зраду не пробачають», - думав Ян, змішуючи сніг з їдким димом.
А тим часом Яна сиділа на підвіконні і теж дивилась, як мерехтять колючі сніжинки у світлі ліхтаря.
- Мамо…
- Що? – турботливо кинулась та.
- Нічого, - Яна заперечно похитала головою.
- Ян дуже тебе кохає, - ніби між іншим промовила жінка.
- Та звідки ти знаєш? Чому він тоді так дивно себе поводив?.. Чому щось від мене приховував, чому став таким холодним, мамо?!
- Бо його матір була проти ваших стосунків.
- Що? Не може бути!
- Доню, ти ще багато чого не помічаєш, - обійнявши її відказала вона.
- Чому він не розповів усе мені?
- Ти маєш рацію, варто було розповісти. Мабуть, він просто дуже заплутався.
- Якби ж я дізналась про це раніше!
- Що заважає зараз відновити стосунки? Зроби перший крок.
- Я кохаю його… але нема шляху назад.
Янина мама не знала про той поцілунок, який відрізав усі шляхи.
15
Несподівано настала зима… Час ніби зупинився, а всі почуття вимерзли. Принаймні, так здавалось Яну. Він абсолютно не знав де себе подіти, кому телефонувати, з ким відверто поговорити. Найкращий друг, кохана зникли з його життя, а стерти їх з пам’яті було неможливо. Та й навіщо?
І Ян ховався від самого себе в пелені снігопадів, в густому димові цигарок. Він дуже часто палив і жити не міг без кави. Адже кава розвіювала сновидіння, в яких так часто зринала Яна. Юнак з головою кинувся в навчання, сподіваючись формулами витіснити усі думки.
А в сім’ї його ніби все налагодилось. Батько часто дарував матері квіти, говорив компліменти, обіймав, зовсім як в юності. Та чомусь Яна це тільки дратувало. І він тікав з дому, годинами блукаючи застиглим містом. Холод став йому другом, заморожуючи розпалене серце.
Нестерпно болючою стала для Яна ця зима.
А Яна часто сиділа в своїй кімнаті, мовчки дивлячись в вікно. Вона тихо плакала, уявляючи, як би вони гуляли разом з Яном під блискучими снігопадами. Як їй хотілось знову втонути в його обіймах! Якою щасливою вона була б, святкуючи з ним Новий рік… І яка вона зараз нещасна!
Та він ніколи їй не пробачить, бо вона й сама собі не може пробачити. Для неї тепер єдиний вихід – перемучитись і забути. Надто багато помилок було зроблено, щоб зараз все виправити… І хоч мама переконувала Яну в зворотному, та вперто не вірила.
16
Після крижаної зими завжди приходить весна, щоб пробудити не тільки природу, а й серця. Ян, бачачи, як усе довкола тане, оживає і розцвітає, не зміг більше ховатись від своїх почуттів. Йому хотілось прилетіти до Яни, схопити, обійняти і більше не відпустити. Хотілось вдихати аромат її волосся, відчувати дотики її тонких пальців, втрачати голову від одного її погляду.
Ян вже забув, скільки болю вона йому завдала, врешті, він їй теж. Тепер його мучила тільки розлука з нею. І юнак знову купив букет троянд, тільки вже не білих, а пурпурово-червоних.
Вона мало не знепритомніла, побачивши його через вікно. Яна саме пила м’ятний чай, сидячи на підвіконні. Чашка випала з рук і розбилась, та дівчина вже летіла до того, кого так довго чекала.
Він підхопив її на руки і стискав, насолоджуючись обіймами. Вона обсипала його поцілунками і тремтіла від страху поглянути йому в очі. Вони тоді не сказала один одному жодного слова, а тільки на повні груди вдихали весняне повітря. То була їх перша справжня весна…
