Балаклея
Частина 1Коли Бог створив Едем, Диявол заснував Балаклею. Балаклея простромлена трасою Луганськ – Київ, як шмат шашличного м’яса шампуром. Запорохнявіле дорожнім пилом, змучене, забагнючене село котиться у хлань невідрадних злиднів.
Напевно, зараз там усе інакше. Мені не цікаво. Я прагну забути ті дні, коли малим хлопчиськом утікав с цього присілка у сльоту маршової ночі на вогні шосе. Це було в іншій країні. Її вже немає. Це сталося не в цьому житті. Воно вже пройшло.
Зараз я у потязі. Сиджу на нижній полці і дивлюся у вікно. Ми з колегами їдемо на симпозіум по аграрній історії України. Вони закурюють в тамбурі терпкий смак коняку, кпинять над провідницею і теревенять про цінності, здається, європейські.
А я згадую, як малим тікаю з Балаклеї…падаю у багнюку…піднімаюсь і знову біжу.
Ми жили у рахітичній хатині біля траси. На затиллі гнило неоране поле. За полем – чорний, густий ліс. Над усим цим супилось свинцеве небо, завжди важке і невситиме до чвирі. Батько ніде не працював. Він багато пив і часто бився. Збирав пляшки та макулатуру, які потім здавав. Мати прибирала стоматологічний кабінет у центрі села і на ній трималося все. Харчувалися ми погано. Замість хліба мати готувала перепічки із зіпсованої муки, яку нам передали родичі. Вона проціджувала її через сито, позбавляючись від щурячих кізяків та зелених згустків цвілі. Мед нам заміняв цукор. Ми клали його в чай, який передали все ті ж родичі. Я постійно хворів і був хирлявим дітваком.
По-сусідству з нашим будинком знаходилась напівзруйнована хижка. Дах у неї з’їхав на бік, а вся вона вгрузла у землю, мов прогнилий плід цукрового буряка. Потрапити в середину можна було лише через горище, бо двері були забитті штахетами. Казали, що в ній жила відьма. У селі її боялися і будинок цей минали десятою дорогою. Коли вона померла, ніхто не знав. Одного дня відьми просто не стало і тіло її ніхто не хоронив. Через цю історію хижка набула недоброї слави і її не чіпали. Вдень ми з хлопцями інколи наважувалися пробратися всередину, та довго там знаходитись не могли. Страшно. Нюшкували якусь мить і давали втікача. Вікна моєї кімнати виходили на хижку. Часто в ночі, я довго дивився на неї у світлі повного місяця. Іноді я бачив, як у вікнах мелькала чиясь тінь. Я мигцем забирався під ковдру і, зажмуривши очі, трясся від страху, поки не засну. Та на ранок, хижка знову ставала звичайною хисткою будовою без жодних містичних принад.
Але якось однієї ночі я прокинувся від шуму, схожого на тріск сухого дерева. Ставши навколішки я виглянув у вікно. Крізь шпарини занепалих стін струмувало світло ліхтаря. Я вкляк на ліжку і, похоловши, глипав вибалушеними вирлами поки те світло не зникло. Я пірнув під ковдру і не стуляв очей. Чув, як повернувся батько. Він завжди голосно грюкав, коли заходив до хати. Він п’яним гепнувся прямо у порозі. Як завжди, згріб килимок і перевернув меблі. Тієї ночі він знову бив матір. Вона довго вмивала заюшене обличчя і плакала. Мені до смерті хотілося втекти невідь-куди… хоч на край землі.
Гірше за дощ у грудні може бути тільки дощ у грудні в Балаклеї. Село стало суцільною драговиною. З неба сипалась колюча мжичка і голі дерева гнулися ниць. Повсюди вила негода. Я носив стару дідову куртку зеленого кольору, яку нам передали родичі. Вона була на три розміри більша, тому я підперезувався звичайною мотузкою, щоб її поли не волочилися по землі. У таку чвирю я вибіг з хати аби розповісти хлопцям, що відьма повернулася. Вони підняли мене на сміх і пішли перевірити. Аби не здаватись засцихою я подався з ними, хоча від нічного привиддя мене все ще кидало в трем. Одразу, що мені впало в очі, це зірвані штахети з дверей. Вони лежали на землі і з них стирчали здоровецькі цвяхи. Хлопці цього не помітили і поперлися на дах, потім крізь дірку на горище і далі в середину хижки.
Мене обізвали брехлом. Надавали стусанів і виваляли у багнюці. Вдома, за брудний одяг мене шпетила мати. Я зачинився в кімнаті і, здається, плакав. Це я так кажу для більшою ліричності, чи що… бо, насправді, я не плакав. У Балаклеї ніхто не плакав. Там ревло небо своїми огидними опадами день у день… день у день…
Знову настала ніч. Знову батько був п’яним і занадився лупцювати матір. Він голосно обзивав її шльондрою, а потім схопився за ніж. Мати від болю вищала, як оглешена. Я вибіг до них і кинувся батьку в ноги з благанням припинити. Та він з усієї сили жбурнув мене геть. Я відлетів до стіни і від удару у мене забило дихання. Я поповз до виходу, згріб килимок перед порогом і перевернув меблі. Опинившись на вулиці, я, не пам’ятаючи себе, побіг в непроглядну темені мокрої ночі. З хати лунали материні крики і я боявся, що батько її вб’є. Було холодно і боляче пекло обличчя. Сам не розумію як, я опинився у відьминій хаті. Я просто біг, біг, біг… пересік город… переплигнув прогнилий риштак… подерся об сухе гілляччя, що лишилося від спиляного дерева… потім забіг у сусідній двір, смикнув двері і шмигнув в середину. Спогади туманні… дуже туманні, як ось цей пар що зміїться на пероні станції «Козятин». Та я впевнений, що біг я на світло ліхтаря. Не важливо, було воно там тієї ночі, чи ні. Я просто знав, що я його там бачив.
Я забився у глухий куток, обхопив руками коліна і тремтів: від холоду, від страху, він ненависті. Не знаю, скільки я так просидів. Знадвору стугоніла негода. Небезпечно скрипів хиткий дах. Мені ввижалось, що він дивиться на мене крізь діряву стелю і сердиться, що я ховаюся під ним. У тріснуті шибки кидався несамовитий вітер і ті моторошно дрижали. Зрештою, це для мене було тишею. Така тиша в Балаклеї. Раптом, з іншого кутка хати донісся звук, схожий на кроки. Я підняв голову і прислухався. Ось воно, знову, ніби хтось наближається до мене у сліпому мороці чаклунської халупи. Я зацьковано притулився до стіни і гарячково почав мацати підлогу чи то у пошуках опори, чи то у пошуках знаряддя для оборони від невидимого ворога. Та враз кроки стихли і знову дах та шибки безперешкодно виконували своє сиротливе соло. Тільки-но я заспокоївся, як з темені винирнули два здоровенних мацаки і, схопивши мене за шкірки, підняли вздовж стінки над підлогою.
- Ти хто такий? – прохрипів грубий голос з пітьми.
Я до того перелякався, що мій язик занімів і натомість я видав якесь невиразне мукання, не в силах закричати.
- Що ти тут робиш? – знову запитав голос.
В голові у мене вертілося тільки одне: «Відьма! Відьма. Відьма!». У відповідь я заквилив з остраху і розплакався. Разом із слізьми гарячою цівкою по литках побігла сеча і підступно закапала на підлогу. Сильні руки все ще тиснули мене до стіни. Якусь мить голос мовчав. Потім кулаки, в яких зім’ялася моя картата сорочка, розціпились і я гепнувся на підлогу.
- Козаки не всцикаються, - почулося мені.
Кроки роздалися у тьмі і через мент стихли. Дальнє світло фар вантажівки, що рухалась по трасі знічев’я просочилося в кімнату. Воно вихопило з пітьми фігуру і враз я побачив обличчя з густою бородою. Кинулось в очі сиве скуйовджене волосся на голові і зім’ятий плащ з піднятим коміром.
- Забирайся геть! – прогриміло з іншого кутка.
Я вибіг з хижки і почав додому. Там сварка минула. Повсюди валялися розтрощенні меблі і осколки розбитого посуду. Батько спав п’яним і голосно хропів. Від його огидного перегару в хаті запотіли вікна. Мати теж спала. На підлозі у ванній я знайшов її скривавлену нічну сорочку. Я скинув мокрий одяг і ліг у ліжко. Тепер я твердо знав, що то не відьма нюшкує у хижці. Там жив якийсь незнайомець з густою бородою і сивою гривою.
Ранок синів підбитим оком. За лісом силкувалося підняти розприслі сідниці каправе сонце. Простір гойдався головною біллю і викручував мокру нечесть з усього і усіх. На землі крижаною коростою виступив наст. Він хрустів під ногами, а здавалося, ніби то харкають сутерени. Ми йшли до бару цупити пиріжки. Ми так часто робили. Забігали всередину, двоє хлопців відволікали продавщицю, а я притьмом потягував ліверні пончики, які смачною купою масно полискували на стійці. Я ховав їх у кишені дідової куртки, від чого та мазалась жиром і мати не могла дати втямки, що то за плямами.
Ми хвацько зайшли в середину бару і два малолітні вар`яти не вагаючись почали теревенити з тілистою продавщицею. Я став трохи осторонь якраз напроти пиріжкової купинки і наготувався притьмом змітати їх один за одним до своїх кишень. Та враз помітив в дальньому кутку задимленого залу знайому фігуру чиї обриси швидко нагадали мені хто це такий – відьмак із хижки. Безперечно: скуйовджене сиве волосся, густа борода і піднятий комір зім’ятого плаща. Я оторопів і довго не зводив погляду з мого нового знайомого. В тайні я хотів щоби і він помітив мене, хоч і боявся його до всерачки. Та він відчужено схилився над гранованим стаканом горілки і напівпорожнім келихом жовтого пива. Заґавившись, я змусив моїх подільників докласти неабияких зусиль аби розтягнути розмову з тіткою за прилавком більше потрібного. Миттю оговтавшись я пружним рухом хапнув два пиріжки і сховав їх у кишеню. По тілу пробігла пекуча дрож збудження. Я заникувався, очікуючи викриття та марно, ніхто нічого не помітив. Тоді я хапнув ще два пиріжки і потім ще. Зрештою, цього було б досить, та хлопці вдало відволікали товстуху і та роблено реготала. Я крадькома потягся з черговою порцією, як раптом хтось міцно ухопив мене за руку. Я вкляк на місці і одразу почув на своєю головою:
- Ах ти, сучий сину!
Я погляну угору і побачив здоровенного вайла з жирними, товстими губами. Його кремезна пухка долонь зціпила мій тонкий зап\\`ясток до хрусту. Потім він хвицнув мене по потилиці і я звалився на землю. З кишень повисипалися поцуплені пиріжки. Помітивши провал операції, хлопці дали втікача. Продавщиця зайшлася оглушеним виском і сипала прокльони на всіх нас, а особливо на мене. На мене і усю мою родину. Та дарма старалася. Ми усі давно були проклятими і хворі на пристріт. На зурочило небо Балаклеї.
Вайло на цьому не зупинився. Він одним рухом підняв мене з підлоги і зацідив кулаком прямісінько у живіт. У мене забило дихання і на мить мені здалося, що я от-от пенькну від браку повітря. Я скорчився на підлозі від невимовної болі. Як на мене, це достатня кара дітваку за дурний проступок. Та вайло так не думав. Віз знову підняв мене і замахнувся кулаком. Крізь зажмурені очі я уявляв я кремезний кулак прорізає простір і з усієї сили втискується в моє скулене обличчя. Аж ось в барі прогриміло: «Не чіпай пуцьвірінка!». Усі присутні повернулися на цей грімкий звук і виявилося, що то промовив вовкуватий чужинець за кутнім столиком.
- А ти хто такий? – непоштиво відрізав вайло.
- Я той, хто зламає тобі руку, якщо ти іще хоч раз удариш хлопця.
Вайло послабив захват та, все ж, мене не відпускав.
- Що ти сказав?
- Що чув.
Відьмак говорив рівно та спокійно не відриваючи погляду від стакану.
Відвідувачі за сусідніми столиками витягнули шиї і з цікавістю спостерігали, що буде далі. А далі вайло бовкнув: «Пішов в сраку» і зацідив мені під око. Я знову впав на підлогу і, затуливши око долонею, голосно завищав. Тут незнайомець різко підвівся і неспішною ходою підійшов до вайла.
- Ну, що-що ти зробиш? – кидався до нього мій кривдник огидно гримасуючи своїм огрядним рилом.
- Те, що і обіцяв, - таким же спокійним тоном відповів відьмак. Потім він хвицнув противника відкритою долонею в борлак, блискавично схопив його ліву руку і вивернув долоню. Той низько нагнувся зболено харкаючи і тримаючись вільною рукою за горло. Далі відьмак ударом перетяв долонею лікоть і в барі пролунав хрускіт кісток. Вайло впав на коліна, а потім зовсім звалився на підлогу і закричав:
- Він зламав мені руку! Паскудо! Ти зламав мені руку!
- Як і обіцяв, - так відповів на його жаління відьмак.
- Я знайду тебе і розтрощу тобі голову!
Товста продавщиця знову заходилася верещати. До постраждалого підбігли двоє і відтягли його в сторону. Спритно сплигнувши із стільця на двір вибіг який моложавий чоловік в полосатому картузі. Я помітив, як відьмак з особливою зацікавленістю провів його поглядом. Він підійшов до свого столику, хильнув стакан і повністю осушив його. Запив усе це діло пивом і вийшов на вулицю, голосно гепнувши дверима.
Я наздогнав його по дорозі. Ми довго йшли не розмовляючи. Я ледь поспівав за його величезними кроками. Він тримав руки у кишенях і стиха наспівував:
Йди за мене служить на ту войну».
Його глибокий бас звучав так пронизливо, що здавалося розганяв ту тьмяну незугарну чвирю з дощу і туману, яка в’ючилася по стежці сивою отрутою. І справді, коли ми порівнялися з густою лісовою посадкою, на небі з’явилося сонце, як ото ніби винирнуло з котла смерті на його чарівні заклинання. Зараз я знаю, що то була за пісня лемківською мовою (яка тоді здалася мені чаклунською літанією). Я знаю і те, хто був цей відьмак, справжнє ім’я якого Андрій Васильович Гай. Знаю, як він попав у Балаклею… але тоді я цього не знав. Я знав лише одне, що це була перша в моєму життя людина, яка заступилася за мене і показала, що таке сила проти сили, що таке мужність і стійкість.
- Дядьку, дядьку, а куди ви йдете? – біжучи за відьмаком питався я.
- Додому йду, пуцьвірінок.
Він відповідав коротко і грубо. Взагалі, він багато ніколи не говорив. Відьмак кидав слова, як поліна у полум’я: вчасно і достатньо для підтримки вогню.
- Дядьку, дядьку, а ви знаєте, кого ви побили у тому барі?
- Байдуже, - відрізав він не збавляючи ходи.
- То Василь, на прізвисько Шваб. Вони з моїм батьком часто п’ють разом. Він злий і шукатиме вас, дядьку. Ви не боїтеся?
- Байдуже, - знову спокійно відрізав Гай. Потім додав. – Скажи мені краще, що то за чоловік у полосатому картузі?
Я зрадів тому, що відьмак задав мені питання, зрештою, що він взагалі зі мною заговорив. Тим паче, що я знав відповідь.
- Він працює в заготконторі. Та я не знаю як його звати.
- В конторі, кажеш… от кого варто боятися, - загадково мовив він і ми пішли далі.
Увечері, коли сіли до столу, мати помітила мій синяк. Спочатку вона довго допитувалася, хто мені його поставив, та я не зізнавався. Казав, що упав. Потім вона причитала над тим, що я непутній і закінчу так, як мій батько. А потім, ми сіли їсти капустяний суп з перепічками. Поки мати заґавилась на кухні, я стягнув два товстих млинці з тарілки, притьмом загорнув їх у ганчірку і сховав за пазуху.
Коли густим чорнилом розлилася ніч і місяць розірвав її сліпе запинало для свого жовто-мутного ока, коли повернувся батько і заснув на підлозі у кухні не в силах дійти до ліжка, я нишком вибіг з хати і направся в хижку. Пробравшись в середину, я акуратно ступав по зжолобленій підлозі і страхітливо шепотом гукав: «дядьку, дядьку…». Довго ніхто не обзивався і я подумав, що хата пустує та враз з кутка сяйнуло світло ліхтаря. Його стрімкий сліпучий промінь вдарив мені в обличчя:
- Пуцьвірінок? Знову ти. Чого треба?
Відьмак сидів на соломі, розкиданій вздовж стіни. То було його ліжком.
- Ось, - протягнув я йому згорток, - це вам, мамині перепічки.
Він поклав ліхтаря світлом до стіни і в моїх очах заблимали зеленні плямки.
- Перепічки, кажеш? Тоді заходь, поласуємо разом.
І хоч я був не голодний, та тільки одна можливість попоїсти з цим чужаком, побути з ним так близько робила мене невимовно щасливим. Я гепнувся поруч на солому і відламав шмат перепічки.
Якусь мить ми жували мовчки.
- Око – гляд, рука – хап? – запитав мене відьмак.
Тоді я не збагнув що означав цей вираз та своїм дитячим непідробним чуттям я вгадав, що йдеться про мою витівку з пиріжками.
- Їсти хотілося, - винувато відмовив я.
- Якщо цупиш, - казав жуючи перепічку відьмак, - то цуп надлишок, щоби іншого без хліба не залишити. Тоді не попадешся. Зрозумів?
Я кивнув у відповідь, та навряд чи він помітив цей рух у сліпій темряві хижки, яку боязко підсвічував притулений до стінки ліхтар.
Я бачив, як відьмак дістав з кишені невеличку пляшку і хильнув. Потім протягнув мені. Я хотів взяти її та він враз відвів трунок від мене і відрубав:
- Навіть не думай, рано тобі ще. Ти комусь розповідав про мене?
- Ні, - покірно відповів я.
- Нікому? – гучно повторив він.
- Ні.
- Добре. І не розповідай. Чим довше ти триматимеш язик за зубами, тим довше я тут пробуду.
Він нахилився аби відламати наступний шмат, як тут з його плаща випала якась невеличка прямокутна штуковина червоного кольору. Вона впала на підлогу і розкрилася. Впала так, що світло схованого ліхтаря освітило її і я помітив, що то був якийсь документ, на невеличкій сторінці якого внизу намальованого герба красувалися три літери «КГБ». Більше я нічого не встиг помітити. Відьмак спритно підняв її і сховав назад за пазуху.
Аби розвіяти незрозумілу для мене паузу я почав говорити. Я розповів про батька, який до нестями побивав матір; як остогидла мені хвороблива негода Балаклеї і про те, що я хочу звідси утекти.
- Я знаю, що там, в іншому кінці траси, світить сонце і тече чиста річка. Вода у ній тепла і пахне стиглими травами. Там немає дощу і скривавлених нічних сорочок. І вітер там ласкавіший. Він не дме і не вириває шибки з вікон.
Я говорив про це вперше, хоча малював ці картинки з того самого дня, як став вирізняти батькову лайку і материні зойки з поміж інших звуків.
Відьмак слухав мовчки, запиваючи перепічку рідиною з пляшки. Та потім він сказав:
- Козак точно повинен знати, чого хоче. Якщо хочеш тікати - тікай. Сумніви - для жінок та дітей.
Ось так вчив мене тієї ночі Гай у відьминій хижці. І я запам’ятав ці слова на усе життя. Напевно саме тому сиджу зараз один в купе і не теревеню з колегами про європейські цінності. Гай би цього не розділив. Не по-козацьки це, говорити про цінності, ділити їх на європейські, азіатські, африканські чи ще якісь там. Цінності є цінності, єдині і непорушні для усіх людей у різних куточках світу. І їх варто відстоювати і чтити. Говорити про них, а тим паче, нав’язувати - це для жінок та дітей.
Згодом ми розпрощалися. Коли я виходив з хижки, чув, як зашелестіла солома. Відьмак заснув.
Кілька днів ми не бачились. По дорозі до школи я з цікавістю зиркав на хижку в надії побачити відьмака. Та при світлі дня він не висовувався. Можливо, він так само самотньо пив у тому барі, та туди мені показуватись було зась. Вночі я незмінно довго просиджував навколішках прагнучи вловити миготливі стрічки ліхтаря, та теж марно. Хижка знову стала колишньою відьминою хатою: неживою, страшною, з темними вікнами. Я з гіркотою подумав, що відьмак пішов з Балаклеї і відчув себе самотнім. Відчув так, як може відчути це дитина, котра вперше втрачає щось таке, що хоча б якусь мить обдаровувало її захватом і переповнювало грудки непідробною цікавістю, а потім враз зникає, як тепло з-під ковдри.
